Найстарішій церкві Сокальщини - 330 років

Невеличка дерев'яна церква св. Дмитрія у селі Ванів приваблює духом віків. Біля неї стоять два хрести та статуя Божої Матінки. Якщо не знати історії, можна й не здогадатися, що ця невеличка церковка – найдавніша у Сокальському районі.

Святиня знаходиться майже в центрі села. На перший погляд, вона схожа на велику каплицю. Цікава асиметрична форма з трьома куполами навіює думку, що колись у давнину проекти дерев'яних храмів були незвичайні. З півночі та півдня до вівтаря – прибудови, які по-церковному називаються ризницями. Західний фасад церкви підкреслюють дві вежі, накриті меншими банями. З 1886 року храм прикрашав живопис художника Заблоцького з Кристинополя. На жаль, донині він не зберігся.

Настоятель отець Тарас відчиняє двері, і ми заходимо до храму. Відразу уявляю людей, які 300 років тому тут молилися. Щоправда, з конструкцій тих далеких часів залишилися тільки вікна-вітражі із зображеними хрестами та дерев'яні двері. Тож із середини церква має сучасний вигляд. Розписи на стінах та під куполами, ікони, вишиті обруси та хоругви – все це нинішнє надбання парафії. З давніх часів залишилися тільки дві ікони – Діва Марія та Ісус Христос.

Отець Тарас очолює парафію з 2005 року. До нього, кажуть люди, помінялося багато священиків. Різні були – і такі, що дбали про святиню, і такі, що були байдужі до всього. Про нинішнього настоятеля люди гарно відгукуються, тому і допомагають йому тримати порядок у церкві та на подвір'ї.

"Минулого року ми пофарбували церкву, поклали на подвір'ї бруківку, оновили дзвіницю, - розповідає отець Тарас. – Парафія невелика, близько 150 вірян. У нас і село мале, всього 300 хат, та й багато з них пусткою стоять".

Про саму церкву нині відомо не дуже багато, адже збудована вона ще 1656 року. Старші люди, які мешкають у Ванові, пригадують лише післявоєнні часи та перші роки незалежності України. Тоді, на початку 90-тих, храм, який кілька десятиліть стояв пусткою, почали відновлювати.

"Я пам'ятаю ту церкву ще з дитинства, - розповідає 73-річна Марія Бордун. – Це були важкі післявоєнні часи, люди не мали в що вбратися, але все одно ходили. Я що мала, в тім ішла – що в будень, що в свято. Повнісінька церква була щонеділі. Хоча мені розповідали, що раніше вона була ще меншою, захристія доставили 1936 року. Люди паску святили, шлюби брали, дітей хрестили... А як там гарно було всередині, - наче в раю! Правити приїздив священик зі Сільця, свого ми ще не мали".

"А коли зачинили церкву?" - запитую у баби Марії.

"Десь у 60-тих роках, - примруживши очі, згадує бабця. – Моя подружка виходила заміж у жовтні 1960-го, то брала шлюб в нашій церкві. А я справляла весілля через місяць, то вже церква була закрита, вінчалися в Острові. Як совєти закрили церкву, то люди ще якийсь час все одно ходили туди – коли зі священиком, коли й самі молилися. Аж поки "наверху" не взнали і заварили двері наглухо, щоб ніхто не міг відчинити. Так і стояла церква порожня. Все, що було в ній, – старовинні люстри, підсвічники, статуетки, розп'яття зі слонової кістки забрали до музею. Такі гарні ікони були - Матінка Божа з лілеєю, св.Дмитрій, Тайна вечеря - нічого не залишили... Коли влада змінилася, наші люди просили музейників повернути церковні речі, але нам віддали лише польську лампадку, люстру, та й то трохи поламану. Все інше так і пропало. Залишилися, правда, дві ікони – Матері Божої і Ісуса Христа – їх хтось з людей переховував у себе. А я встигла сховати в хаті хоругви, то потім ними ще користувалися. Зараз у церкві нові хоругви, бо ті вже старі, їх ще мамина старша сестра вишивала, будучи дівчиною".

Відкрили храм у Ванові тоді, як розпався Союз. То було велике свято для села, бо ходити до церкви людям доводилося пішки в Острів. Ішли і в заметіль, і в зливу навпростець через поле - так було швидше. Церква дісталася селянам в жалюгідному стані, з голими стінами, які почорніли від вологи. Навіть від давніх розписів не залишилося ані сліду. Дзвони теж не дійшли до наших часів. Марія Бордун каже, що був колись великий дзвін, та його теж заховали і досі не віднайшли.

Минали роки, і церква потроху відновлювалася. Львівські художники розписали храм. За пожертви парафіян купили нові ікони, відновили вівтар, люди позносили вишиті рушники та скатертини, встелили підлогу килимами. Щонеділі сюди приходять віряни, аби у спільній молитві подякувати Богу за такий красивий храм.

Стаття була опублікована у газеті "Червоноградський рекламно-інформаційний вісник". Фото автора.