Ви теж можете додати фото, звіт, туристичний об'єкт, статтю! Cтати автором!

У пошуках натхнення, або Боржава (не) для початківців

 Martusjka    08.10.2014  1193

Дата: 9-10 серпня 2014
Маршрут: Львів - Воловець - вдсп. Шипіт - Гимба (1491) - Великий Верх (1598) - Стій (1681) - сироварня - Воловець - Львів.

Чи можна написати щось нове про місця, в яких буваєш уже вшосте? Звичайно, кожна мандрівка виходить іншою, по-своєму неповторною і незабутньою. Особливо коли збираються люди, які досі разом не мандрували, коли план маршруту не є надто строгим та обов'язковим до виконання, а має кілька варіантів розвитку і дозволяє щось змінювати: розвідувати незнані стежки, підкорювати нові вершини, "зависати" на чорницях, фотосесіях і медитативному спогляданні краєвидів, спізнюватися на потяг... Вражень, як для двох днів, навіть забагато. Як і пройдених кілометрів. Але про все по порядку.

Боржавський краєвид. Вид з Великого Верху на Плай та ТемнатикКоли мої співробітниці висловили бажання піти в повноцінний (з великими рюкзаками, ночівлею в наметах, готуванням на вогні і т.д.) дводенний гірський похід і запропонували мені обрати маршрут, я одразу подумала про Боржаву. По-перше, швидке й зручне добирання до Воловця (електропоїзд Львів–Мукачево відправляється о 7:10 з головного залізничного вокзалу і о 10:12 вже у Воловці) та хороше транспортне сполучення зі Львовом (як виявилось наприкінці мандрівки, значно краще, ніж я думала) і Стриєм (одна з учасниць походу підсідала в Стрию). По-друге, Боржавський хребет – дуже мальовничий і нескладний для проходження навіть початківцями (у хорошу погоду, звісно). По-третє, похід на Боржаву зазвичай (принаймні для мене) поєднує підкорення гірських вершин з відвідинами водоспаду Шипіт (а заодно й місця фестивалю хіпі). По-четверте, значним бонусом літньої Боржави є чорничні плантації на схилах: ягоди можна їсти на ходу, тамуючи голод чи спрагу і водночас поповнюючи запаси вітамінів в організмі, заварювати з них чай, збирати як гостинці додому. По-п'яте, віднедавна Боржава стала популярною серед прихильників екстремального відпочинку – тут катаються на велосипедах, мотоциклах, квадроциклах, літають на парапланах. Навіть якщо сам таким не страждаєш (ну, не дійшов іще до такого рівня! :), споглядання чужих витівок підвищує рівень адреналіну в крові і надихає на власні – хоча б маленькі – подвиги. Перелік переваг можна продовжувати, проте для мене чи не найважливішою стала наступна: я тут була кілька разів, на місцевості орієнтуюся, де ставати на ночівлю і набирати воду, знаю, тому вести людей зможу.

Спершу думала підстрахуватись і взяти в дівчачу компанію когось із досвідчених представників сильної половини людства (заодно і спорядження допомогли б нести, і намети розставляти, і вогонь розпалювати). Але, як воно часто буває, в останній момент комусь щось не вийшло, один не зміг, другий передумав – і ми, себто п'ятеро тендітних леді (троє – вперше у житті), з 10-15-тикілограмовими рюкзаками самі подалися в гори.

Мандрівка розпочалась традиційно: дуже коротка і, як завжди перед походом, недоспана ніч; збір на головному вокзалі; випадкові зустрічі знайомих, з якими сьогодні не по дорозі; придбання квитків до Воловця (ціна загального – 25 грн.); переповнена туристами, сумками й велосипедами Мукачівська електричка; розмови, емоції, шоколадні цукерки та інші ласощі...

О 10:12 прибули до Воловця. Зважаючи на кількість туристів, які виїхали в гори на вихідні, і бажаючи зекономити, щоби перед від'їздом не довелось купувати квитки в другий клас, відразу придбали зворотні квитки на Мукачівку на наступний день (чомусь по 27 грн.). Взагалі-то, я не практикую такого, адже хтозна, куди нас виведуть карпатські стежки, коли і звідки доведеться вертатися домів?.. Кілька разів поверталася з гір без квитків – у тамбурі або стоячи посеред вагону. Але цього разу я намагалась врахувати "проколи" з попередніх мандрівок, аби уникнути всіляких форс-мажорів, зайвих витрат і забезпечити максимально комфортне добирання додому. Як виявилося згодом, даремно.

Маршрут мали розпочати з Шипота і Гимби, а вже звідти іти горами до Воловця. До Шипота планували дістатися рейсовим автобусом, що їде на Міжгір'я. На воловецьку автостанцію він прибуває близько 10:45, а об 11-ій уже в Пилипці, звідки до Шипота ще 2-3 км топати. В автобус ми не влізли – охочих було надто багато, кілька компаній туристів так і залишились чекати наступного (за словами жіночки з АС, він мав прибути бл. 12:15). Запасний варіант добирання до Шипота – приватні бусики біля вокзалу. Щоправда, з ними треба домовлятися відразу, як тільки виходиш з потяга. Приватники обступають щойно прибулих туристів на вокзалі й дуже нав'язливо пропонують свої послуги. Поки ми ходили по квитки і намагалися сісти в рейсовий автобус, власники бусів знайшли собі клієнтів і роз'їхались. Один чувак пропонував підкинути нас легковим авто по 40 грн. з людини (ціну мотивував перебором людей), але ми відмовились (ващє обнаглів!!!!). Робити нічого – вернулись на автостанцію і зайнялись поїданням домашніх запасів, розпочатим іще в потязі. Нам пощастило – не просиділи й 15 хвилин, як над'їхав бусик і запропонував підвезти до Шипота по 30 грн. з особи. Місяць тому (в липні 2014) платили по 25 грн., і водій підвіз нас десь на 400-500 метрів ближче до входу. Треба було таки взяти його номер телефону... Черговий "прокол" (знову наступаю на ті самі граблі!!). Але то таке. Довго не думаючи, завантажили рюкзаки і поїхали.

На Шипіт прибули близько 12-ої. Вхід зі сторони Пилипця платний, 7 грн. з дорослого, але ми скинулись по 5 і пройшли. Відразу ж попрямували оглядати водоспад і знимкуватися з різних ракурсів. Усі, крім мене, були тут уперше, тому фотосесія зайняла багато часу.

Водоспад Шипіт біля підніжжя БоржавиПеред підйомом на Гимбу (13:40) злегка перекусили (біля Шипота є місця, де можна поїсти і відпочити, також продають шашлики, вино, карпатські чаї та сувенірний крам для туристів) і рушили до крісельного підйомника. Дорогою надибали отаку звірюку, яка мирно спала на сонечку (якби не мої супутниці, я б пройшла повз, навіть не звернувши уваги):

Кабанчик

На Гимбі я ще не була, про піше сходження чула різні відгуки: одні розповідали, що це марна трата часу і сил, якщо можна скористатися підйомником, інші гордо заявляли – ми що, слабаки? – і вперто дерлися вгору. Вирішивши не ускладнювати собі життя, а заодно набратися нових вражень, ми рушили на підйомник. Поворот до кріселки з Шипота пропустили (підйомник знаходиться праворуч від дороги, якщо іти з водоспаду, над одним із нових готелів), добре, що вчасно спитали людей і повернули назад. Квиток і в одну, і у дві сторони коштує 30 гривень. Довго думали, куди подінемо великі наплічники і як з ними будемо підніматися, але з цим проблем не було – оскільки кріселка парна, то рюкзаки "їхали" поряд на окремих сидіннях. Як і велосипед хлопаки, котрий стояв за нами в черзі.

Дорогою вгору найдивовижніше відбувається у тебе за спиною. Аби "вхопити" хоча б шматочок тої краси, потрібно час від часу обертатися назад і, якщо дуже сверблять руки, обережно клацати фотоапаратом (чим я з більшим чи меншим успіхом займалась упродовж 20 хвилин).

Крісельний витяг на гору Гимба

Від верхньої станції підйомника до вершини ще 1,5-2 (?) км ходу. Сходження на Гимбу виявилось довшим (бл. 55 хв) і важчим, аніж я очікувала, особливо для моїх супутниць, не звиклих до переходів з великими наплічниками під спекотним серпневим сонцем, нав'ючених спорядженням і харчами як мінімум на 3-4 дні замість запланованих двох.

Боржава. Підйом на Гимбу

Вид із Гимби на верхню станцію витягаЗате на вершині нас очікувало фантастичне видовище (майже як на замовлення) – масовий зліт парапланеристів!

Боржава. Парапланеристи на Гимбі

Чергова фотосесія, відпочинок – і приємна, майже прогулянкова дорога хребтом до Великого Верху.

Боржава. Вид із Великого Верху на Гимбу і Магуру

На вершині були орієнтовно о 18:30 (відстань від Гимби з зупинками на фото пройшли за дві години). Познимкувалися, помилувалися краєвидами, погрілися на сонечку і рушили до місця ночівлі. Я вирішила піти перевіреним шляхом і спуститися до колиби ліворуч від дороги з ВВ (якщо іти на ВВ з метеостанції, то вона знаходиться по праву руку). Звичайно, оскільки ми планували наступного дня іти на Стій, це було дуже нераціонально, адже ми робили значний гак і втрачали висоту. Тепер я знаю, що ночувати можна недалеко від г. Стій (натрапила в неті на такий маршрут і перед нами одна група туристів рушила в тому напрямку), але чи є там вода і де саме – мені невідомо.

Пошуки траверсу зайняли небагато часу.

Вечірня Боржава

Дорогою до колиби поповнили запаси води і вмилися у бурхливому гірському потоці, що спадає прямо на стежку. Взагалі-то я проти пластикових пляшок, які повсюдно валяються в горах, особливо в ходжених і людних місцях. Але цього разу вони стали нам у пригоді: оскільки півтора- і дволітрових пляшок у нас було мало, у знайдені біля джерела пластикові посудини ми набрали води для вечері й сніданку. До самої колиби чи лінії лісу не спускались – там вже отаборилось кілька компаній, у нас були намети і пальник (ще одна моя перестраховка!), дрова для вогнища шукати не планували, тому зупинились на схилі поблизу стежки. Намети розкладали вже в сутінках. Після заходу сонця різко похолодало. Їсти майже нікому не хотілось. Втома і бажання сну здолали відчуття голоду. Ми лише закип'ятили воду на чай (процес кип'ятіння 2-літрового казанка води на пальнику тривав дуууже довго) і перекусили канапками та печивом (питання "Навіщо ми брали гречку й тушівку?" залишилося риторичним).

Другий день походу розпочався о 8-ій ранку. Вихід попередньо планували на 10-ту, але... Зранку чомусь я ніяк не могла запалити пальник. Газ виходив, шипів, та полум'я не з'являлось. Я вже злякалась, що зіпсувала позичений у брата прилад (може, він намок усередині від роси? Чому я залишила його під тентом, а не сховала в наметі?..). Перспектива другого дня сухом'ятки не надто засмучувала мене, а от мої колежанки вирішили таки приготувати нормальний сніданок. Тому замість того щоб перекусити нашвидку, оперативно спакуватись і рушити далі, дівчата подались за дровами. До лісу спускатись – метрів 200 по крутому схилу. Вгору напряму з дровами так не підеш, треба обходити, де пологіше. Проте, як кажуть, сильне бажання долає будь-які перепони :). Зовсім скоро у нас були і дрова, і вогонь, і ... вівсянка зі згущеним молоком та сухофруктами, і кава/чай + десерт.

Вечеря

Перша, до того ж не зовсім маленька, перемога над обставинами додала позитивного емоційного заряду мандрівці. Ранкова фотосесія, філософсько-медитативне споглядання довколишніх краєвидів, неспішне згортання табору, віра у власні сили і готовність до нових випробувань!.. Я навіть не дуже переймалася двогодинною затримкою виходу – замість 10-ої вирушили о 12-ій. Як виявиться згодом, саме тих 2 годин нам забракло...

Вийшовши на дорогу до Великого Верху, зупинилися в нерішучості: іти на Стій чи спускатись до Воловця? Початківцям-першопрохідця м було байдуже, а от для одної з нас (типу досвідчених туристок, бу-га-га:) підкорення Стою стало справою честі. Я була на вершині тільки раз, тоді ми виділили на неї увесь день, виходили з цієї ж стоянки, але зранку, і спускалися майже до Шипота. Згодом брат хвалився, що піднявся на Стій з Воловця і вернувся за один день. Я подумала, що це цілком можливо (хоча не пам'ятала точно тривалості сходження/спуску та кілометражу), і вирішила ризикнути. Одна з учасниць походу (Марічка) виявила бажання не підкорювати найвищий шпиль Боржави і зачекати нас недалеко від траверсу. Залишивши їй наплічники, ми вчотирьох у швидкому темпі рушили вгору.

Сьогодні Боржава періодично поринала в хмари, особливо той відріг, куди ми прямували. Проте бажання Олі – торкнутися хмари рукою – так і не здійснилось: як тільки ми наближались до сірої ледь прозорої завіси, вона поквапливо віддалялась, здіймаючись угору та розсіюючись у повітрі. Зате кілька фото таки вдалося зробити:

Хребет БоржаваБоржава. Шлях із Великого Верха на Стій

О 13:44 дійшли до вказівника:

Хребет Боржава

До Воловця п'ять з половиною годин, із заходом на Стій – шість сорок п'ять. Мукачівка відправляється о 17:41. "У нас майже 4 години до потяга, – промайнуло в голові. – Мусим встигнути!". По хребту ішлося легко, проте вершина постійно ховалась за хмарами, тому важко було визначити, скільки ще. Невідомість додавала азарту.

Боржава. Підйом на гору Стій з боку Великого Верху

На Стій піднялись менше, ніж за годину (14:42). Оперативна фотосесія (практично жодних краєвидів через щільну завісу хмар :( ):

Хребет БоржаваХребет Боржава

Кількома словами перекинулися з єдиним присутнім на вершині туристом із Чинадієва і майже бігом подалися назад. Дорогою зі Стою траплялись групи велосипедистів, піші туристи і навіть по-спортивному екіпіровані байкери. Десь за годину були вже біля наплічників. Марічка тим часом встигла попоїсти чорниць і назбирати смачнючих ягід додому. У нас для таких приємнощів часу не залишилось :(. Півтори години до електрички, а ми ще навіть до Плаю не дійшли! Похапцем перекусили (після сходження на Стій добряче зголодніли), рюкзаки на плечі – і вперед. Встигнути на Мукачівку було нереально, проте в мені ще жевріла надія на якийсь транспорт (пригадую, колись на метеостанцію возили працівників спеціальними машинами). Або принаймні на київський потяг, що відправлявся на годину пізніше. Був ще один варіант – заночувати біля сироварні (у перший день висловлювались ідеї розтягнути мандрівку на три дні), проте коли ми дійшли до неї, одноголосно вирішили повертатись додому.

Далі був серйозний марш-кидок лісовим серпантином. Значно довший, ніж я сподівалась. Мені не звикати, а от для тих, хто вперше, це було занадто: важкий наплічник + спуск + швидка ходьба. У Воловці опинились приблизно о 18:50 (4 години зі Стою і менше 3 годин від Плаю!). Один київський потяг (о 18:26) таки пропустили. Наступний прибував о 19:24. Страшенно втомлені і виснажені, придбали нові квитки, на автопілоті посідали у вагони і відправились домів. Зекономити на проїзді так і не вдалося... :)

Додати коментар
Ім'я* (буква, далі букви цифри _-.&)
Email* (залишиться у таємниці)
Коментар*
Додати Очистити
 
Зачекайте будь ласка