Вы тоже можете добавить фото, отчет, туристический объект, статью! Стать автором!

У пошуках натхнення, або Боржава (не) для початківців

 Martusjka    08.10.2014  1393

Дата: 9-10 серпня 2014
Маршрут: Львів - Воловець - вдсп. Шипіт - Гимба (1491) - Великий Верх (1598) - Стій (1681) - сироварня - Воловець - Львів.

Чи можна написати щось нове про місця, в яких буваєш уже вшосте? Звичайно, кожна мандрівка виходить іншою, по-своєму неповторною і незабутньою. Особливо коли збираються люди, які досі разом не мандрували, коли план маршруту не є надто строгим та обов'язковим до виконання, а має кілька варіантів розвитку і дозволяє щось змінювати: розвідувати незнані стежки, підкорювати нові вершини, "зависати" на чорницях, фотосесіях і медитативному спогляданні краєвидів, спізнюватися на потяг... Вражень, як для двох днів, навіть забагато. Як і пройдених кілометрів. Але про все по порядку.

Боржавский пейзаж. Вид с Великого Верха на Плай и ТемнатикКоли мої співробітниці висловили бажання піти в повноцінний (з великими рюкзаками, ночівлею в наметах, готуванням на вогні і т.д.) дводенний гірський похід і запропонували мені обрати маршрут, я одразу подумала про Боржаву. По-перше, швидке й зручне добирання до Воловця (електропоїзд Львів–Мукачево відправляється о 7:10 з головного залізничного вокзалу і о 10:12 вже у Воловці) та хороше транспортне сполучення зі Львовом (як виявилось наприкінці мандрівки, значно краще, ніж я думала) і Стриєм (одна з учасниць походу підсідала в Стрию). По-друге, Боржавський хребет – дуже мальовничий і нескладний для проходження навіть початківцями (у хорошу погоду, звісно). По-третє, похід на Боржаву зазвичай (принаймні для мене) поєднує підкорення гірських вершин з відвідинами водоспаду Шипіт (а заодно й місця фестивалю хіпі). По-четверте, значним бонусом літньої Боржави є чорничні плантації на схилах: ягоди можна їсти на ходу, тамуючи голод чи спрагу і водночас поповнюючи запаси вітамінів в організмі, заварювати з них чай, збирати як гостинці додому. По-п'яте, віднедавна Боржава стала популярною серед прихильників екстремального відпочинку – тут катаються на велосипедах, мотоциклах, квадроциклах, літають на парапланах. Навіть якщо сам таким не страждаєш (ну, не дійшов іще до такого рівня! :), споглядання чужих витівок підвищує рівень адреналіну в крові і надихає на власні – хоча б маленькі – подвиги. Перелік переваг можна продовжувати, проте для мене чи не найважливішою стала наступна: я тут була кілька разів, на місцевості орієнтуюся, де ставати на ночівлю і набирати воду, знаю, тому вести людей зможу.

Спершу думала підстрахуватись і взяти в дівчачу компанію когось із досвідчених представників сильної половини людства (заодно і спорядження допомогли б нести, і намети розставляти, і вогонь розпалювати). Але, як воно часто буває, в останній момент комусь щось не вийшло, один не зміг, другий передумав – і ми, себто п'ятеро тендітних леді (троє – вперше у житті), з 10-15-тикілограмовими рюкзаками самі подалися в гори.

Мандрівка розпочалась традиційно: дуже коротка і, як завжди перед походом, недоспана ніч; збір на головному вокзалі; випадкові зустрічі знайомих, з якими сьогодні не по дорозі; придбання квитків до Воловця (ціна загального – 25 грн.); переповнена туристами, сумками й велосипедами Мукачівська електричка; розмови, емоції, шоколадні цукерки та інші ласощі...

О 10:12 прибули до Воловця. Зважаючи на кількість туристів, які виїхали в гори на вихідні, і бажаючи зекономити, щоби перед від'їздом не довелось купувати квитки в другий клас, відразу придбали зворотні квитки на Мукачівку на наступний день (чомусь по 27 грн.). Взагалі-то, я не практикую такого, адже хтозна, куди нас виведуть карпатські стежки, коли і звідки доведеться вертатися домів?.. Кілька разів поверталася з гір без квитків – у тамбурі або стоячи посеред вагону. Але цього разу я намагалась врахувати "проколи" з попередніх мандрівок, аби уникнути всіляких форс-мажорів, зайвих витрат і забезпечити максимально комфортне добирання додому. Як виявилося згодом, даремно.

Маршрут мали розпочати з Шипота і Гимби, а вже звідти іти горами до Воловця. До Шипота планували дістатися рейсовим автобусом, що їде на Міжгір'я. На воловецьку автостанцію він прибуває близько 10:45, а об 11-ій уже в Пилипці, звідки до Шипота ще 2-3 км топати. В автобус ми не влізли – охочих було надто багато, кілька компаній туристів так і залишились чекати наступного (за словами жіночки з АС, він мав прибути бл. 12:15). Запасний варіант добирання до Шипота – приватні бусики біля вокзалу. Щоправда, з ними треба домовлятися відразу, як тільки виходиш з потяга. Приватники обступають щойно прибулих туристів на вокзалі й дуже нав'язливо пропонують свої послуги. Поки ми ходили по квитки і намагалися сісти в рейсовий автобус, власники бусів знайшли собі клієнтів і роз'їхались. Один чувак пропонував підкинути нас легковим авто по 40 грн. з людини (ціну мотивував перебором людей), але ми відмовились (ващє обнаглів!!!!). Робити нічого – вернулись на автостанцію і зайнялись поїданням домашніх запасів, розпочатим іще в потязі. Нам пощастило – не просиділи й 15 хвилин, як над'їхав бусик і запропонував підвезти до Шипота по 30 грн. з особи. Місяць тому (в липні 2014) платили по 25 грн., і водій підвіз нас десь на 400-500 метрів ближче до входу. Треба було таки взяти його номер телефону... Черговий "прокол" (знову наступаю на ті самі граблі!!). Але то таке. Довго не думаючи, завантажили рюкзаки і поїхали.

На Шипіт прибули близько 12-ої. Вхід зі сторони Пилипця платний, 7 грн. з дорослого, але ми скинулись по 5 і пройшли. Відразу ж попрямували оглядати водоспад і знимкуватися з різних ракурсів. Усі, крім мене, були тут уперше, тому фотосесія зайняла багато часу.

Водопад Шипот у подножия БоржавыПеред підйомом на Гимбу (13:40) злегка перекусили (біля Шипота є місця, де можна поїсти і відпочити, також продають шашлики, вино, карпатські чаї та сувенірний крам для туристів) і рушили до крісельного підйомника. Дорогою надибали отаку звірюку, яка мирно спала на сонечку (якби не мої супутниці, я б пройшла повз, навіть не звернувши уваги):

Кабанчик

На Гимбі я ще не була, про піше сходження чула різні відгуки: одні розповідали, що це марна трата часу і сил, якщо можна скористатися підйомником, інші гордо заявляли – ми що, слабаки? – і вперто дерлися вгору. Вирішивши не ускладнювати собі життя, а заодно набратися нових вражень, ми рушили на підйомник. Поворот до кріселки з Шипота пропустили (підйомник знаходиться праворуч від дороги, якщо іти з водоспаду, над одним із нових готелів), добре, що вчасно спитали людей і повернули назад. Квиток і в одну, і у дві сторони коштує 30 гривень. Довго думали, куди подінемо великі наплічники і як з ними будемо підніматися, але з цим проблем не було – оскільки кріселка парна, то рюкзаки "їхали" поряд на окремих сидіннях. Як і велосипед хлопаки, котрий стояв за нами в черзі.

Дорогою вгору найдивовижніше відбувається у тебе за спиною. Аби "вхопити" хоча б шматочок тої краси, потрібно час від часу обертатися назад і, якщо дуже сверблять руки, обережно клацати фотоапаратом (чим я з більшим чи меншим успіхом займалась упродовж 20 хвилин).

Кресельный подъемник на гору Гимба

Від верхньої станції підйомника до вершини ще 1,5-2 (?) км ходу. Сходження на Гимбу виявилось довшим (бл. 55 хв) і важчим, аніж я очікувала, особливо для моїх супутниць, не звиклих до переходів з великими наплічниками під спекотним серпневим сонцем, нав'ючених спорядженням і харчами як мінімум на 3-4 дні замість запланованих двох.

Боржава. Подъем на Гимбу

Вид с Гимбы на верхнюю станцию подъемникаЗате на вершині нас очікувало фантастичне видовище (майже як на замовлення) – масовий зліт парапланеристів!

Боржава. Парапланеристы на Гымбе

Чергова фотосесія, відпочинок – і приємна, майже прогулянкова дорога хребтом до Великого Верху.

Боржава. Вид с Великого Верха на Гимбу и Магуру

На вершині були орієнтовно о 18:30 (відстань від Гимби з зупинками на фото пройшли за дві години). Познимкувалися, помилувалися краєвидами, погрілися на сонечку і рушили до місця ночівлі. Я вирішила піти перевіреним шляхом і спуститися до колиби ліворуч від дороги з ВВ (якщо іти на ВВ з метеостанції, то вона знаходиться по праву руку). Звичайно, оскільки ми планували наступного дня іти на Стій, це було дуже нераціонально, адже ми робили значний гак і втрачали висоту. Тепер я знаю, що ночувати можна недалеко від г. Стій (натрапила в неті на такий маршрут і перед нами одна група туристів рушила в тому напрямку), але чи є там вода і де саме – мені невідомо.

Пошуки траверсу зайняли небагато часу.

Вечерняя Боржава

Дорогою до колиби поповнили запаси води і вмилися у бурхливому гірському потоці, що спадає прямо на стежку. Взагалі-то я проти пластикових пляшок, які повсюдно валяються в горах, особливо в ходжених і людних місцях. Але цього разу вони стали нам у пригоді: оскільки півтора- і дволітрових пляшок у нас було мало, у знайдені біля джерела пластикові посудини ми набрали води для вечері й сніданку. До самої колиби чи лінії лісу не спускались – там вже отаборилось кілька компаній, у нас були намети і пальник (ще одна моя перестраховка!), дрова для вогнища шукати не планували, тому зупинились на схилі поблизу стежки. Намети розкладали вже в сутінках. Після заходу сонця різко похолодало. Їсти майже нікому не хотілось. Втома і бажання сну здолали відчуття голоду. Ми лише закип'ятили воду на чай (процес кип'ятіння 2-літрового казанка води на пальнику тривав дуууже довго) і перекусили канапками та печивом (питання "Навіщо ми брали гречку й тушівку?" залишилося риторичним).

Другий день походу розпочався о 8-ій ранку. Вихід попередньо планували на 10-ту, але... Зранку чомусь я ніяк не могла запалити пальник. Газ виходив, шипів, та полум'я не з'являлось. Я вже злякалась, що зіпсувала позичений у брата прилад (може, він намок усередині від роси? Чому я залишила його під тентом, а не сховала в наметі?..). Перспектива другого дня сухом'ятки не надто засмучувала мене, а от мої колежанки вирішили таки приготувати нормальний сніданок. Тому замість того щоб перекусити нашвидку, оперативно спакуватись і рушити далі, дівчата подались за дровами. До лісу спускатись – метрів 200 по крутому схилу. Вгору напряму з дровами так не підеш, треба обходити, де пологіше. Проте, як кажуть, сильне бажання долає будь-які перепони :). Зовсім скоро у нас були і дрова, і вогонь, і ... вівсянка зі згущеним молоком та сухофруктами, і кава/чай + десерт.

Ужин

Перша, до того ж не зовсім маленька, перемога над обставинами додала позитивного емоційного заряду мандрівці. Ранкова фотосесія, філософсько-медитативне споглядання довколишніх краєвидів, неспішне згортання табору, віра у власні сили і готовність до нових випробувань!.. Я навіть не дуже переймалася двогодинною затримкою виходу – замість 10-ої вирушили о 12-ій. Як виявиться згодом, саме тих 2 годин нам забракло...

Вийшовши на дорогу до Великого Верху, зупинилися в нерішучості: іти на Стій чи спускатись до Воловця? Початківцям-першопрохідця м було байдуже, а от для одної з нас (типу досвідчених туристок, бу-га-га:) підкорення Стою стало справою честі. Я була на вершині тільки раз, тоді ми виділили на неї увесь день, виходили з цієї ж стоянки, але зранку, і спускалися майже до Шипота. Згодом брат хвалився, що піднявся на Стій з Воловця і вернувся за один день. Я подумала, що це цілком можливо (хоча не пам'ятала точно тривалості сходження/спуску та кілометражу), і вирішила ризикнути. Одна з учасниць походу (Марічка) виявила бажання не підкорювати найвищий шпиль Боржави і зачекати нас недалеко від траверсу. Залишивши їй наплічники, ми вчотирьох у швидкому темпі рушили вгору.

Сьогодні Боржава періодично поринала в хмари, особливо той відріг, куди ми прямували. Проте бажання Олі – торкнутися хмари рукою – так і не здійснилось: як тільки ми наближались до сірої ледь прозорої завіси, вона поквапливо віддалялась, здіймаючись угору та розсіюючись у повітрі. Зате кілька фото таки вдалося зробити:

Хребет Боржава Боржава. Путь с Великого Верха на Стой

О 13:44 дійшли до вказівника:

Хребет Боржава

До Воловця п'ять з половиною годин, із заходом на Стій – шість сорок п'ять. Мукачівка відправляється о 17:41. "У нас майже 4 години до потяга, – промайнуло в голові. – Мусим встигнути!". По хребту ішлося легко, проте вершина постійно ховалась за хмарами, тому важко було визначити, скільки ще. Невідомість додавала азарту.

Боржава. Подъем на гору Стой со стороны Большого Верха

На Стій піднялись менше, ніж за годину (14:42). Оперативна фотосесія (практично жодних краєвидів через щільну завісу хмар :( ):

Хребет Боржава Хребет Боржава

Кількома словами перекинулися з єдиним присутнім на вершині туристом із Чинадієва і майже бігом подалися назад. Дорогою зі Стою траплялись групи велосипедистів, піші туристи і навіть по-спортивному екіпіровані байкери. Десь за годину були вже біля наплічників. Марічка тим часом встигла попоїсти чорниць і назбирати смачнючих ягід додому. У нас для таких приємнощів часу не залишилось :(. Півтори години до електрички, а ми ще навіть до Плаю не дійшли! Похапцем перекусили (після сходження на Стій добряче зголодніли), рюкзаки на плечі – і вперед. Встигнути на Мукачівку було нереально, проте в мені ще жевріла надія на якийсь транспорт (пригадую, колись на метеостанцію возили працівників спеціальними машинами). Або принаймні на київський потяг, що відправлявся на годину пізніше. Був ще один варіант – заночувати біля сироварні (у перший день висловлювались ідеї розтягнути мандрівку на три дні), проте коли ми дійшли до неї, одноголосно вирішили повертатись додому.

Далі був серйозний марш-кидок лісовим серпантином. Значно довший, ніж я сподівалась. Мені не звикати, а от для тих, хто вперше, це було занадто: важкий наплічник + спуск + швидка ходьба. У Воловці опинились приблизно о 18:50 (4 години зі Стою і менше 3 годин від Плаю!). Один київський потяг (о 18:26) таки пропустили. Наступний прибував о 19:24. Страшенно втомлені і виснажені, придбали нові квитки, на автопілоті посідали у вагони і відправились домів. Зекономити на проїзді так і не вдалося... :)

Комментировать
Имя* (буква, потом буквы цифры _-.)
Email* (останется в тайне)
Комментарий*
Добавить Очистить
 
Подождите пожалуйста