Жидичинский Свято-Николаевский монастырь (с.Жидычин, Волынская обл.): карта, описание

Свято-Миколаївський монастир у с. Жидичин споруджено на початку XVІІІ ст. холмським єпископом Йосифом Левицьким. При археологічному дослідженні знайдено давніші фундаменти, це дозволяє зробити висновок, що споруда збудована на місці старої, зруйнованої будівлі.

Отож Свято-Миколаївський монастир у с. Жидичин Ківерцівського району Волинської області заснований у сиву давнину ще в часи Данила Галицького, про якого згадується в Іпатіївському літописі у 1227р. Саме в цей рік князь приїжджав прикладатися до чудотворної ікони святого Миколая, яка була найбільшою святинею цієї обителі. Де тепер знаходиться ця ікона – невідомо, але її копія зберігається у мурованій церкві святого Миколая, яка збудована у 1723 р. біля самого монастиря. Історія свідчить, що на зустріч з Данилом Галицьким до обителі приїжджали луцькі бояри, які просили князя взяти їх під свою опіку. Духовні особи того часу часто надавали перевагу с. Жидичин перед Луцьком, саме тут митрополити і єпископи воліли вирішувати державні і церковні справи.

Згодом монастир знищили татари, тож князь Данило Галицький дав кошти на його відбудову. В той час обитель була найбагатшою з усіх волинських монастирів, адже її опікунами в різні часи вважають князів Острозьких, Любартовичів та Гольшанських.

Після 1596 р. внаслідок ухвалення Берестецької унії, у XVІІ ст. монастир перейшов у власність до греко-католиків, які запровадили тут свій устрій. У 1644 р. намісник монастиря греко-католицький митрополит Яків Суша написав книгу "Фенікс", у якій зібрано матеріали про чуда, що відбувалися коло ікони Холмської Божої Матері. Перша письмова згадка про образ міститься у Галицько-Волинському літописі за 1259 р. Князь Данило Галицький його перевіз у 1223-1237 р. з Києва у засноване ним місто Холм (тепер це місто Хелм у Польщі). У 1996 р. Н.Горлицька передала цей образ Музею Волинської ікони. Відомо, що син Б. Хмельницького – Юрій постригся у Свято-Миколаївському монастирі у ченці під іменем Гедеон і став архімандритом цього монастиря, в його обов'язки входило утримувати частину укріплень Луцького замку. У першій третині XVІІІ ст. дерев'яні споруди монастиря перебудували на кам'яні, а його головною святинею стала мурована Миколаївська церква типу базиліки, споруджена у 1723 р.

Однак, у 1795 р. цариця Катерина ІІ ліквідувала греко-католицькі монастирі, така сама доля не оминула й Свято-Миколаївський. Через 3 роки обитель віддають римо-католикам. Однак, у 1839 р. вона перестає існувати: частину мурів і будівель розібрали, а цеглу використали для того, щоб збудувати залізничний вокзал.

З кінця XІX ст. резиденцію єпископів з садом монастиря передали Почаївській лаврі. Під час Першої світової війни у Жидичині квартирували австрійські військові, тому чудотворну ікону Святого Миколая евакуювали у невідомому напрямку. У своїх спогадах священик Ф.Цибульський зауважує, що ворожі солдати вівтар монастирської церкви перетворили на спальню, м'які хоругви використали на онучі, а з оксамитової ризи зробили попону для коня. Ці спогаді нині зберігаються у Волинському краєзнавчому музеї.

З 1921 р. у споруді монастиря розмістили притулок для інвалідів Першої світової війни, а також – для дітей-сиріт. Саме тут, у єдиному на Волині опікунському закладі, викладали українською мовою, про що свідчила сенаторка з Луцька Олена Левчанівська.

У 30-х роках XX ст. православний митрополит Полікарп Сікорський тут організував свою літню резиденцію, тобто митрополичі палати. У цьому закладі під його керівництвом працювала комісія з перекладу Біблії на українську мову. Після Другої світової війни у приміщеннях монастиря розмістилася школа, а коли збудували нову, монастирська споруда повністю занепала. Лише у 2003 р. почалося її відродження.

На сьогоднішній день монастир продовжує існувати завдяки наполегливій праці 5 ченців, які виживають на пожертви, намагаючись хоч трохи обладнати свій побут. Під'єднано газопостачання і водопостачання, а також електрику. Душова знаходиться на вулиці, якою вони змушені користуватися навіть взимку. Монахи весь час працюють: обробляють землю, провадять ремонтні роботи. Відпочивають, як і годиться, лише у неділю та у свята. Монастир закуповує лише засоби першої необхідності: крупи, олію, засоби гігієни, оскільки решта пожертв використовуються для реставрації обителі. Крім того, послушники намагаються забезпечити свої необхідні потреби важкою фізичною працею.

Свято–Миколаївський чоловічий монастир у с. Жидичин Волинської області – пам'ятка ранньослов'янської культури, перебуває під охороною держави як пам'ятка архітектури національного значення і належить до єпархії Української православної церкви Київського патріархату. Оберегом монастиря вважається образ Ісуса Христа з дітьми, це місце часто відвідують паломники.

Andrij