Гроза на Чорногорі

Багато смішних моментів пов'язано з Чорногорою. Але не з гірським масивом, а з самим словом Чорногора. Зазвичай люди, які хоч трішки виходять з дому, щоб пізнавати світ, або просто цікавляться ним (світом), а не лише сидінням в соцмережах, ці люди були, знають, або принаймні щось чули про таке слово як Чорногора.

Пам'ятаю просто безліч розмов з іншою категорією людей. Оце було справді весело спостерігати за реакцією. Говориш з дівчиною на височенних шпильках і рожевою помадою (заради справедливості хочу зауважити, що ці критерії далеко не завжди свідчать про певний рівень інтелекту, і взято у розповіді лише для прикладу) про те, що вирушаєш через кілька днів на Чорногору. Далі переважно слідує питання про ціну. Відповідаю, що практично безкоштовно.

Дівчина проситься слізно взяти її з нами. Коли погоджуюсь, та ще й так легко – тут таке робиться... Очі починають світитися, вона просто не тямить себе з радості. Задає багато уточнюючих питань про подорож... І в ході розмови блиск очей і піднесений настрій кудись щезають... Коли я мала першу бесіду такого плану, то ніяк не могла зразу зрозуміти в чому ж справа. Але з часом, коли таке вже було енний раз, знала відразу причину такої переміни. Виявляється, це люди плутали Чорногору з Чорногорією! Можете собі уявити їхнє розчарування в цей момент...

Загалом про походи в гори можна писати цілі мемуари. Стільки пригод, стільки непередбачуваних поворотів подій, стільки захоплюючих моментів та можливостей проявити себе як людину. Не дарма говорять, що для того, аби зрозуміти когось по-справжньому, побачити його саму суть, потрібно ... просто піти разом на кілька днів у гори (але у такі справжні, дикі, без турбази, колиби чи магазинів). А вони ніколи не брешуть.

Пригадую, як одного разу нас застала гроза на Чорногорі. Це було не вперше. Тому коли ми побачили зловіщі хмари, не дуже то сильно і звернули на них увагу, недооцінили. І тільки наш головний наказав негайно розкладати намети, все ховати, лягати, і не висовувати носа. Нам стало трохи смішно з тої термінової справи. Здавалось, що негода ще дуже далеко. Але таки послухались.

І не дарма! Буквально за лічені хвилини налетів такий нечуваний вітер з дощем, що ми ще такого не бачили і не чули. Сосни (а це ми були в лісі) гнулися до землі, чути було як тріщать їхні грубі стовбури, і при кожному наступному пориві здавалося, що от ця вже точно зараз на нас впаде. Дощ лив з такою силою, що навіть під накриттям здавалось, що дихаєш ним. А блискавки з громом... Вони були ну зовсім біля нас. Чути було як вони влучають у землю неподалік то тут, то там. А намети, які поставили аби-як, або ж не найкращої якості, здуло, як сірникові коробки. Друзі з таких наметів просилися до когось іншого прийняти їх. Хтось плакав (і це досвідчені мандрівники!), хтось молився, хтось просто мовчки чекав на закінчення цього всього. Ми чули про багато випадків, коли люди гинуть у горах через грозу. І майже були впевнені, що ми теж потрапимо в історію. Навіть не вірилось, коли все скінчилось. Тривала буря не довго, напевно зо пів години (нам же без перебільшення здавалось, що пройшло кілька днів), а далі пішов просто благодатний дощик. Ми повиходили до спільного кола, і як же були раді бачити один одного! Всі живі і неушкоджені! Лише повалені дерева та купа безладу навколо нагадували про те, що ми щойно пережили.

Та мокрі наскрізь речі дали про себе знати, і до вечора всі поголовно захворіли. Однакові симптоми: температура, біль у горлі, слабість... Наш керівник одразу пішов з табору збирати ісландський мох. Хто колись хоч раз пробував цього напою навіть з маленькою жменькою моху – знає яке ж воно гірке. А тут було не те. Зварили нам чудодійного чаю... з пропорцією води не 1 до 10, а один до одного! Це таке собі майже чаклунське зілля вийшло. Повар цієї стави каже, що пити це неможливо, але треба. Бо не зможемо продовжити далі мандрівку, та й невідомо які ще наслідки хвороби можна отримати. І кожен сціпив зуби, та випив. Прокидаємось вранці... ха-ха! Всі здорові-здоровісінькі, ніби нічого не було!

Вже минуло багато років з того часу, а кожен пам'ятає ту грозу. Але ми їй вдячні, вона нас загартувала та ще більше згуртувала.