Собор св.Юра (м.Львів): карта, фото, опис

На горі, де нині здіймається чарівний силует Святоюрського храму з дзвіницею, крилошанськими будинками та митрополичою палатою, один з найкращих архітектурних комплексів Східної Європи і найкращий у Львові доби рококо, – на цьому місці шумів колись непрохідний буковий ліс.

Історія переконує, що задовго іще до заснування Львова ця гора була притулком всякого роду "отшельників", що на лоні природи, в гущавині пралісу шукали самоти і Бога. Брат короля Данила і дядько Льва, князь Василько, "муж великої відваги і величного ума", після довгих воєнних сутичок, перевтомлений, на старості літ, покидаючи мирську суєту і бажаючи до кінця життя служити тільки Богу, добровільно прийняв чернечу рясу і, пострижений на ченця чину св. Василія, обрав за помешкання чернечу печеру по правий бік під горою, на котрій тепер стоїть собор св. Юра. У 1280 році для нього князь Лев над печерою збудував дерев'яну букову церковцю св. Юра та кілька келій довкола неї для пустельників, що пішли слідами князя Василька, якого вибрали своїм ігуменом.

Нема сумніву, що, як припускає святоюрський літописець, князь Лев наділив монастир землями, селами та маєтками, про які, одначе, не збереглось точних відомостей через війни і неспокої, які переживав наш край. Між іншим, святоюрський літописець повідомляє, що 1364 року була "львівська (латинська) архикатедра королем Казимиром зафундована, а як вість серед поспільства поширена голосить, на добрах церкви руської і то не иньшої, як св. Юра". Чому ж Казимир не мав би будувати польський костел на українських землях, якщо під час своєї першої "гостини" у Львові "скарби і хрести золоті з частицями дерева Хреста святого забрав", і то, напевне, не "з палат чи скарбу княжого, але з львівських церков"? Поза тим, у львівській архикатедрі, за словами літописця XVIII століття, "...до недавна образи з руськими написами і инша церковна обстанова находилася"... За словами цього ж хроніста, до Святюрського монастиря з давніх-давен належала Рясна-Руська, землі навколо городоцької дороги, довкола нинішньої вулиці Коперника (Широкої) і тяглись аж до єзуїтської фурти в міських мурах.

Князь Лев, за словами популярної ще в XVIII столітті легенди, мав поховати тіло свого батька Данила в підземеллях первісної Святоюрської церкви. Та ж легенда натякає на те, що в околицях Святоюрської гори знайшов вічний відпочинок й сам князь Лев...

З роками монастир розширився, а для більшої безпеки був оточений ровом та частоколом. Ставши таким чином оборонним бастіоном Львівграду, він у 1340 році впав жертвою нападу польського короля Казимира, який захопив монастир і, як свідчать старі хроніки, "жорстоко розправився" з його чернечою залогою. Після відступу Казимира на Святоюрську гору прийшла нова чернеча братія, що вже в 1341 році, під проводом ігумена Евтимія, взялася за відбудову монастирських забудувань.

На пам'ять про перезаснування монастиря цього ж року було вилито дзвін, який донині можемо оглядати на святоюрській дзвіниці. Це єдина автентична пам'ятка старого, княжого Львова, про що каже нам напис навколо "шиї" дзвона: "В Лєто 6.849. (1341) солян бисть колокол сій святому Юрію при князі Димитрії (Детьку) ігуменом Евфімієм.А писав Скора Яков".

Видовжений, циліндричний у профілі корпус дзвона, накритий випуклою шапкою, з гарно розвинутою, шестилукою короною, нагадує нам про відому на заході, в добу готики, вузьку і струнку дзвонову форму. Типово готична, а точніше – німецька форма святоюрського дзвону вказувала б на те, що наша пам'ятка є твором осілого в княжому Львові німецького людвисаря – ливарника (Бадецький).

Біля 1363 року на місці дерев'яної церкви розпочато будівництво мурованої. Проектував її шлеський (сілезький) архітектор Дорінг на візантійському, центробазилічному, трьохнавному фундаменті, на зразок якого збудував згодом вірменський собор, який нині є ядром серед пізніших прибудов храму. Церква будувалась довго, будівництво було завершено щойно у 1437 році за ігумена Лаврентія. У 1539 році ігумен та архімандрит Святоюрського монастиря Макарій Тучапський отримали привілей на Галицьке єпископство, а у 1570 році церква св.Юра стала "катедральною" соборною. Монастирські маєтки, які ще з XIII–XVII століть охоплювали нинішню Святоюрську гору з прилеглими землями й лісами аж до Білогорщі та Рясної-Руської, чимдалі викорчовувались; польська шляхта обрізала їх по шматку, будувала на них свої палаци та створювала свої "юридики", а сприяла їй центральна та міська влада. Безперестанні війни та облоги Львова в XIII столітті відбивались насамперед на Святоюрському монастирі і церкві, який через те котиться до занепаду, з якого підіймає його вже єпископ Шумлянський (1667–1708). Він "правим і лівим", як тоді було в звичаях, старається заволодіти для соборного храму маєтками, привілеями та доходами. У 1673 році Шумлянський збудував каплицю для ікони Богородиці, яку переніс на Святоюрську гору з Преображенського монастиря в Теребовлі. У 1679 році Шумлянський виклопотав у короля Собеського привілей на два щорічні ярмарки під горою св. Юра на свято Покрови і празник святого Юра. У 1681 році Шумлянський потайки прийняв унію, що понесло за собою розриви взаємин і боротьбу зі Ставропігією. Щоб позбутися залежності від останньої, Шумлянський на Святоюрській горі засновує свою друкарню. У 1685 році для собору св. Юра він установив фундацію і ординацію "de nova radice". Після закуплення юридик "Чолганської", а згодом "Балабанівської", у власності собору святого Юра незабаром перебували майже повністю нинішні Городецьке та Янівське передмістя.

Наслідник Шумлянського Варлаам Шептицький (1709–1715) мав надто мало часу, щоби провести підтримку старого храму, що починав руйнуватись, чи побудовою нового. Зробив це лише його наслідник і брат Атаназій Шептицький, в голові якого сяйнула ідея нового монументального собору, що міг би успішно конкурувати з величавістю латинських костелів. Восени 1744 року приступили до розбирання старої церкви, як каже урядова візія, з великим трудом "задля твердости мурів". Навесні 1745 року розбирання завершилось і робітники приступили до побудови нової церкви, планування для якої мав виконати фламандський інженер на польській службі, а згодом комендант Кам'янця-Подільського Ян де Вітте (1785 р.) Насправді авторство Святоюрського храму досі не встановлене, а характер інших будівель, яким керував Ян де Вітте (наприклад, костел Домініканів у Львові) залишає проблему творця св. Юра відкритою. У деяких місцях говориться про якогось Бернардія як автора проекту Святоюрського храму. (На сьогодні архітектором вважається знаменитий Бернард Меретин).

Будівництво ішло скоро; вже у 1746 році церкву покрито тимчасовим дахом. Але в грудні того ж року помирає Атаназій Шептицький, що на тривалий час припизунило роботу. Три роки з лишнім львівською єпархією управляв перемиський єпископ Онуфрій Шумлянський, поки навесні 1743 року львівського панування не посів Лев Шептицький, який зрушив справу з мертвої точки. За його панування у 1751–1773 роках тривав процес за святоюрські маєтки між Василіянами і світським духовенством з єпископом на чолі; цей процес проливає багато світла на умови і характер святоюрської "фабрики". Особливо цікавим для нас є документ урядової візії, проведеної на вимогу Василіян 12 липня 1765 року з іцініативи львівського магістрату. На побудову нової храмової споруди було використано матеріал зі старої церкви та камінь, добутий тут же, на святоюрській горі, в Поляні та інших місцях.

Крім святоюрської церкви та згаданої уже каплиці Теребовельської Богородиці, на святоюрській горі колись було кілька каплиць, з яких у документі згадується каплиця Чесного Хреста (Kaplica Krzyzowa), каплиця св. Прокопія, печера св. Василія, яку Шептицький наказав замурувати, та інші. На місці нинішнього церковного подвір'я був монастирський цвинтар, з якого під час будівництва було добуто велику кількість людських кісток.

Коштами процентів з легату Атаназія Шептицького в сумі 116 820 золотих, пожертвами усього духовенства та мирян і, зрештою, коштом самого Льва Шептицького, близько 1770 року було завершено побудову церкви, монастиря, капітулу, митрополичої палати та огорожі з декоративними брамами. Але розпис і декорування церкви протривали аж до кінця 20-тих років XIX століття, за часів митрополита Левицького. У 1806 році було відновлено галицьку митрополію з резиденцією у Львові, а першим митрополитом став у 1808 році Антін Ангелович. У 1815 році Василіянських ченців переведено до монастиря св. Онуфрія, а монастирські будинки зайняв митрополичий капітул.

Розглядаючи комплекс святоюрських будівель з точки зору їх архітектоніки, насамперед отримуємо враження рідкісної єдності його пластичного вираження. Важко припустити, що усі три складові елементи Святоюрських споруд – за хронологією найстарші будинки капітулу, церква і митрополича палата – постали в творчій уяві одного з архітекторів (Ян де Вітте, Бернарді, Мердерер), якого "підозрівають" в авторстві собору св. Юра; у цьому комплексі неважко виділити кілька стилевих відмін, але все-таки цілу споруду огортає однорідна, хоча й не одноманітна атмосфера епохи.

Основним архітектурним елементом св. Юра є помпезне, типове бароко. На його тлі звертаємо увагу на чарівну своєю безжурною кокетністю орнаментика рококо, а де-не-де в будинках капітулу чи митрополичій палаті проступають мотиви "цопфу" (рококо) чи навіть класицизму. Ці елементи – це "діти" однієї епохи, одного етапу мистецьких зусиль Європи, які охоплюють ледь не ціле XVIII століття, виростаючи одне з одного і одне з одним переплітаючись; як на основі мистецтва Парижа Людовиків, так і Дрездена чи Риму. І в тому і полягає джерело цілісності і єдності архітектури собору св. Юра, яка разом із тим відкриває перед нами безмежжя форм і мотивів.

Крізь барокову браму з придавленою аркою і статуями святих на розірваному луці входимо на церковне подвір'я. Навпроти нас – аналогічний до першого портал і виняткова завдяки своїй конструкції огорожа зі шляхетно розчленованими стовпами і ажурними вазами у стилі рококо – наче фрагмент дрезденського Цвінгера. Зліва корпус капітульних будинків, стіни яких пілястри у стилі рококо ділять на прямокутні частини муру і бароково обрамлених вікон. Їх мансардові дахи затуляє фронтова аттика з гербовим щитом і вазами та еліптична люкарна збоку.

З-поміж капітульних будинків, що наче підпирають штучну, кам'яну терасу, на яку виходимо подвійними сходами з ажурною балюстрадою, вазами і путами, здіймається величавий корпус Святоюрського храму. Хрестоподібна основа будівлі, що особливо виразно простежується у горішній частині, внизу утворює видовжений прямокутник з химерно вигнутими стінами і заокругленими гранами та великим виступом церковного нартекса. Над перехрестям планового хреста здіймається квадратний купол з придавленими гранами, покритий ажурною балюстрадою з такими ж вазами, еліптичними люкарнами і сплощеним куполом зі світильником. Двоспадні дахи хрестових рамен знадвору замасковані аттиками, при чому чолова аттика вигнута паралельно із заломами фасаду і завершується монументальним цокулом зі статуєю святого Юра на коні. В кутах, які утворюють рамена планового хреста – чотири низькі каплиці зі сплощеними куполами, які ховаються за балюстрадами, аналогічними до тих, що оперізують головну баню і ліхтарню.

Головним декоративним мотивом собору св.Юра є балюстради і аттики, увінчані вазами, у поєднанні з величними скульптурами фронтову – святим Юрієм і статуями Отців Церкви обабіч головного входу, та рококовими капітелями пілястрів. Згідно із принципами барокової архітектури, весь архітектонічний розгін, увесь декоративний задум творця Святоюрського храму унаочнює його унікальний фасад. На жаль, дивлячись на неї з боку дверей митрополичої палати, не можемо охопити його весь – з боковими крилами капітульних будинків, терасою і химерно вигнутими сходами аж до того св. Юра, що, окрім свого порцелянового рококо, ні у чому не порушує монументальних основ фасаду. Покійний професор Болоз-Антонєвіч свого часу без вагань назвав фронтон собору "...одним з найкращих, найвдатнійших і найсміливійших результатів кооперації декоративної різьби з архитектурою. Ковані капітелі а особливо консолі на зовнішних стінах св. Юра, так капризно мягкі і так предивно помислові, могли би найти місце в збірці зразків рококового стилю". І мимоволі виникає питання: хто був творцем собору св. Юра – його архітектури і різьбярських декорацій? Ім'я цього, без сумніву, геніального скульптора може ховатись у десяти рукописних реєстрах видатків на святоюрську "фабрику", а могло пропало для нас безповоротно, хоча, напевно, не один тільки собор св. Юра вийшов з-під його руки. Можливо, що, як думав покійний Антонєвіч, до творів Святоюрського архітектора і декоратора належать такі речі, як величний головний вівтар Волоської (Успенської) церкви, амвон костелу св. Миколая, скульптура костелу св. Мартина, амвон Петро-Павлівської церкви, купольні фігури костелу Домініканів у Львові. Може бути також, що творами цього ж архітектора і скульптора була і знаменита ратуша в Бучачі, гідний подиву зразок гармонії тектоніки і пластики. Все це, одначе, тільки домисли й аналогії. (На сьогодні скульптором вважається геніальний Іоанн Георг Пінзель).

Всередині Святюрська церква, всупереч зовнішньому уявленню від хрестоподібного фундаменту, створює враження трьохнавної базиліки, зі своїми придавленими аркадами, перилами хорів і емпор та кошиковими склепіннями повністю відповідає характерові зовнішньої архітектоніки і декорацій.

Всупереч прийнятому звичаю, Святоюрська церква обернута пресбітерієм на захід. Так само всупереч традиції, тут немає іконостаса у вигляді суцільної стіни, яка відділяє пресбітерій від власне церкви. На його місці в апсиді головного вівтаря бачимо дві могутні колони, з'єднані вгорі луком, над яким – наче підтримуваний різьбленими в дереві ангелами величезний образ Христа-Архієрея; внизу поміж колонами Царські врата, а обабіч них дияконські. Решта образів, які повинні би утворити іконостас (намісні ікони, празнички, апостоли та пророки), розміщені по стінах пресбітерія і по боках вівтарної апсиди; Тайна Вечеря розташована на відвороті картини Христа-Архієрея.

Нема сумніву, що розбитий так іконостас був результатом архітектонічної логіки, яка робила неможливим наявність масивного іконостаса з його невідхильною монументальністю у храмі, де роль декорацій узяло на себе химерне, ажурне рококо.

Усі картини Святоюрського "іконостаса" – твори українського маляра Луки Долинського, виконані в 70-их роках XVIII століття. Лише "Христос, що проповідує на горі" за головним вівтарем належить кисті польського маляра Ф. Смуглевича. Прислала її каштелянова Косаковська з Вільнюса, де Смуглєвич був професором і мав славу першорядного польського маляра. Одначе, у порівнянні з Долинським він не витримує конкуренції.

Лука Долинський (1750–1824) – уродженець Білої Церкви, вчився у Київській Духовній Академії, а відтак як стипендіат Льва Шептицького – в Академії мистецтв у Відні. Повернувшись з академії, осів у Львові, де першою його малярською працею став якраз Святоюрський іконостас. Коли у травні 1787 року Святоюрську церкву відвідав цісар Йосиф II, то, захоплений красою полотен Долинського, обдарував артиста перснем з власного пальця. Крім картин Долинського у соборі св. Юра у Львові, його картини є ще в монастирі Бернардинів (6 колосальних картин Господніх Страстей), в Успенській церкві (три портрети Корняктів, вміло й свідомо архаїзовані), у церкві Петра й Павла (пастель св. Петра в парохіяльній канцелярії та знищені часом і реставраціями три фрески на стінах дзвіниці), у П'ятницькій церкві (поліхромія пресбітерія), семінаристській Святодухівській цекрві (іконостас, зіпсований реставрацією в середині XIX століття) та Василіянському монастирі (псевдопортрет князя Льва та багато портретів церковних достойників і теологів). Велика картина "Христос проганяє торговців з храму", що була колись у Святюрській церкві, і кілька портретів Долинського тепер зберігаються у Національному Музеї. Як вихованець Віденської академії і невідродний син своєї епохи, Долинський на львівських теренах був одним з кращих представників академічного еклектизму кінця XVIII століття.

З правого боку вівтарної арки розміщується митрополичий престол в багряних завісах з образом Христа, що передає ключі Петрові, кисті німця Енгерта (1853 р.).

При одному з чотирьох стовпів, що тримають головний купол, бачимо гарний амвон, виконаний у стилі рококо, а навпроти нього – статую папи Пія IX, що сидить на престолі, долота польського скульптора Блотницького.

Окрім головного вівтаря, у Святоюрській церкві є шість бічних, з яких особливої уваги заслуговує вівтар з чудотворною іконою Теребовельської Богородиці; це полотно невеличкої мистецької цінності, до того ж немилосердно "відновлене" в 50-тих роках позаминулого віку, становить, однак, для нас цінність як одна з пам'яток маріїнського культу на нашій землі – культу, що, попри своє богомільне підґрунтя, був одним із засобів визвольної боротьби нашого народу. Теребовельська Богородиця виринає на тлі воєнного лихоліття нашої країни. Легенда розповідає, що вона, перебуваючи ще в теребовельському замку, охороняла місто від татар в 1651 році й турків у 1673 році, ходячи в сонячних ризах по мурах та відвертаючи від міста ворожі кулі. Узята Шумлянським 1670 року до Львова, під час шведської облоги в 1704 році вона мала своїми сльозами зм'якшити серце шведського генерала Штембока, який зрікся частини жаданої контрибуції. Єпископ Шумлянський повісив серед її "вот" дві кулі, які оминули його в боях під Журавном у 1673 році і під Віднем у 1683.

Наприкінці XIX століття церкву розмалював краківський маляр Фабяньскі; тоді ж на стінах було розміщено портрети митрополитів у мармурових картушах. Під великим престолом є гробниці Святоюрських владик. Навпроти церковного фронтону бачимо одноповерхову митрополичу палату. Збудована в 60-их роках XVIII століття, коли не лише капітульні будинки (1738 р.), а цілий Святоюрський храм (1746–1762 рр.) з огорожею і порталами (1770 р.) утворив повністю гармонізовану цілість, вона старалась якомога краще вписатись у загальний характер будівель, творячи їх логічне доповнення. Тому її головний фасад повернутий на захід, як і фасад церкви, і тому, якщо дивитись на храм з боку парку, вона заступає терасу, з якої постає Святоюрський храм.

Добудована до решти споруд, вона свідомо обмежує розкіш своєї скульптурної декорації, а з тим віддає шану духові своєї епохи, що, насичена химерністю рококо, тяжіє до спокійних площ і ліній назріваючого тоді класицизму. Мансардовий дах з люкарнами і вазами, сегментове завінчання вікон, де-не-де розташована знічев'я рококова капітель пілястру чи рокай – це елементи, що єднають нову будівлю з характером старіших, але трикутні тімпанони фронтонів, колонада і архітрав портиків – це вже відгомін свіжих віянь віденського класицизму, а точніше – німецького "цопфу".

З архівних джерел знаємо, що найпізнішою зі святоюрських будівель є дзвіниця, на місці якої була колись дерев'яна "o czterech stupach miernych bedaca". У своїй верхній частині вона підлаштовується під рококову архітектоніку церковних дахів.

Покидаючи Святоюрську гору, не можемо не зауважити, що в капітульних будинках криється безцінний єпархіальний архів, а в митрополичій палаті – багата галерея картин та домашня каплиця, яку з доручення митрополита Левицького розмалював український маляр Микола Павенцький (1785–1856). Не можна також оминути митрополичого парку, хоч і недоступного для широкої публіки, що є цікавим зразком типових для XVIIІ століття городів, де природа строго підпорядкована архітектурній композиції.

Голубець М. Львів: Провідник. - Жовква, 1925.

У 1911 році на основі проекту Адама Топольницького була проведена реставрація скульптурного і рельєфного оздоблення собору, проте воєнне лихоліття змусило припинити роботи аж до 1933 року. Наступного разу ремонтні роботи проводились у 1950 році, уже за радянських часів. У 1987 році купол собору був вкритий позолотою.

У 1946 році відбувся сумнозвісний псевдособор, після якого весь єпископат (в тому числі і Патріярх Йосиф Сліпий) і багато священиків Греко-Католицької церкви постраждали від переслідувань, репресій та ув'язнень аж до фізичного знищення, а собор перейшов власність УПЦ МП. Лише через кілька десятиліть перебування церкви у підпіллі, 19 серпня 1990 року у соборі Св. Юра знову відправили урочисте Богослужіння греко-католики.

У 1991 році до Львова повернувся Глава УГКЦ Мирослав-Іван Кар­динал Любачівський, і в соборі св. Юра відбувся Синод єпископів УГКЦ. Головна резиденція Глави УГКЦ знаходилась тут до 2005 року, коли вона була перенесена до Києва, де звели Патріарший Собор Воскресіння Христового. Тепер у Львові - осідок галицького Архиєпископа і Митрополита. Тут діють цілий ряд мирянських спільнот, хори, катехитичні та передподружні навчання.

У крипті собору знаходяться поховання видатних діячів церкви. Зокрема, тут було перепоховано тлінні останки Патріярха Йосифа Сліпого (+7 вересня 1984 року). Також тут поховані Архиєпископ Володимир Стернюк (+29 вересня 1997 року), Митрополит Андрей Шептицький, ігумен Никифор Шептицький, Кардинал Сильвестер Сембратович, Кардинал Мирослав-Іван Любачівський та ряд інших достойників.

Під час свого візиту в Україну у 2001 році Святоюрський собор відвідав Папа Римський Іван Павло II, який коро­нував чудотворний образ Теребовлянської Богородиці.

У храмі нерідко проводились археологічні дослідження. З 13 листопада 1991 року до 13 березня 1992 року дослідники НТШ досліджували крипту собору, знайшовши унікальні речі церковного вжитку ХVІІ-ХIХ ст. 18 вересня 1991 року було знайдено і тлінні останки галицького князя Ярослава Осмомисла (+1187 р.) - ті самі, які у 1937 році знайшов у кам'яній раці катедрального Успен­ською собору давнього Галича у Крилосі доктор Ярослав Пастернак і 31 серпня 1939 року таємно заховав у крипті собору св. Юра у Львові. 27 серпня 1992 року останки князя Ярослава Осмомисла було повторно перепоховано в одній з аркосолей собору.

З 1998 року Собор разом із Ансамблем історичного центру Львова належить до Світової спадщини ЮНЕСКО. Собор становить частину комплексу разом із дзвіницею (дзвін з 1341 року), рококовою з класицистичними портиками митрополичою палатою (1761–1762), будинками капітули, терасами з двораменними сходами, ажурною огорожею довкола соборового подвір'я з двома брамами в подвір'ї (1771) та мурами, що оточують капітульні будинки і владичий сад (1772).

Неподалік від храму починається Парк ім. Івана Франка, за яким розташований Львівський національний університет ім. Івана Франка. В протилежному напрямку від храму знаходиться храм святих Ольги та Єлизавети, взірець львівської неоготики (псевдоготики) XX століття. Від собору святого Юра можна вийти на вулицю Степана Бандери, де знаходиться пам'ятник цьому діячеві, головний корпус Національного університету "Львівська політехніка" та низка інших, вартих уваги пам'яток.

Опрацювала Катерина Судин

Kate