Монастир св.Онуфрія оо.Василіян (м.Львів): карта, фото, опис

Поряд зі Святомиколаївською церквою, біля підніжжя Високого замку, у найстаріших львівських актах церков виступає і Василіянський монастир св. Онуфрія. Традиційно причетною до зведення монастиря вважають княгиню Констанцію, дружину князя Льва.

З "Historyi Monasteru Lwowskiego Swieto Onufrejskiego", зібраної і записаної в 1772 році отцями Б. Кровницьким і Г. Попелем, довідуємося про долю церкви і монастиря мало не протягом усього часу їх існування, від 1246 року як часу першої побудови. Перша мурована церква св. Онуфрія була зведена на початку XVI століття зусиллями князя Константина Острозького. В 1654 році приступили до побудови дзвіниці, яку в 1681 році завершено дерев'яною конструкцією. У 1683 році постали чотири муровані келії для ченців, а 1693 року, замість дотеперішнього паркану, довкола монастиря постав оборонний мур із бійницями, останки якого збереглись донині.

Велика "фабрика", яка тривала у Святоонуфріївському монастирі від 1815 до 1822 року, за малими винятками, установила його нинішній вигляд. Над старими монастирськими келіями і шпиталем XVI–XVII століть надбудовано ще один поверх, і старі кімнати утворили частину партеру нинішнього монастиря. Донині в шести кімнатах монастирського партеру збереглися старі, перехресні склепіння.

Коли у 1815 році австрійський уряд скасував Василіянський монастир при церкві св. Юра, число онуфріївських ченців, яких до 1765 року було усього четверо, зросло настільки, що потрібно було взятися за серйозну розбудову монастиря, який дотепер мав чотири келії і будинок монастирського шпиталю, приміщення, збудоване ще наприкінці XVI століття, яке складалося з сіней, кухні і двох великих кімнат для мужчин і жінок.

У 1820 році знесено дерев'яну надбудову дзвіниці; її замінив мурований поверх, який і надав всій споруді її нинішній характер. З того ж часу походять подвійні сходи від вулиці з нішею св. Онуфрія та статуя святого, поставлена в середині століття на місці попередньої, меншої, яку 1825 року вкрали і пооббивали замарстинівські батяри.

Святоонуфріївському монастирю, церкві і братству при ній судилося відіграти немалу роль в історії українського Львова. З двором князя Лева церкву св. Онуфрія єднає історія ікони Богородиці, яку берегли Василіяни, потім її вивезено до Белза, а звідтіля у 1377 році – на Ясну Гору до Ченстохови, де з української реліквії вона стала польською. Тут у 1570 році постала перша українська друкарня Івана Федорова, який, як і його син-палітурник, спочив на монастирському кладовищі. Надгробок лежав на цвинтарі до 1883 року, коли його було вставлено в долівку Святотроїцької каплиці, зліва від головного вівтаря, а відтак у 1902 році при вирівнюванні апсиди закрито стінкою. Онуфрійське братство віками гідно представляло міську Ставропігію у передмісті, разом із нею клопочучись за "права віри і нації руської". Тут довкола церкви і в підземеллях її притвору спочив цвіт української шляхти та патриціату разом зі своїми волоськими союзниками – молдавський господар Томша, що поклав свою буйну голову під меч львівського ката в 1565 році, Олена Понентовська, дочка господаря Янкули († 1598 р.) та інші.

Святоонуфрівський монастир у Львові, що є столицею галицької провінції Василіян (іншими відомими монастирями Львівської області є Крехівський, Жовківський, Лаврівський, Добромильський та Підгорецький), зберігав в своїх стінах безцінний архів з бібліотекою та несистематично збираним музеєм. Само собою зрозуміло, що в усіх цих збірках на перше місце висунуті "Basilianica", але хто має уявлення про роль Василіян в нашому культурно-національному житті та їх тисячні зв'язки з рідною землею, той зрозуміє, що стоїть над криницею не використаних хоча би мінімально матеріалів до нашої культурної і навіть політичної історії. Бібліотека може похвалитися доволі повною збіркою пергаментних рукописів та стародруків, починаючи від "Апостола" Федоровича. Музей має кілька різьблених хрестів, чаш, кадильниць, риз та ікон разом зі старим Святоонуфріївським іконостасом. Щоб зробити збірки доступними для дослідників та широкої публіки, львівський ігуменат навесні 1925 року приступає до будівництва спеціальних приміщень під архів, бібліотеку та музей, при яких буде налагоджено наукову майстерню. Проекти для будинку, який займе вільне місце між вежею та сусідньою до монастиря площею виконав архітектор О. Лушпинський.

Оглядаючи монастир, не можна залишити без уваги розміщені по монастирських коридорах та в їдальні портрети жертводавців і благодійників Святоонуфріївського храму та подвижників і достойників Василіянського чину. У прийомній залі ігуменату висить славний своєю археологічною курйозністю псевдопортрет князя Лева авторства Луки Долинського та автентичні портрети єпископів Рутського, Потія та Шумлянського. У 1924 році на дзвіниці повішано дзвін, пожертвування митрополита Корсава з Жировицької церкви (1654 р.).

Довкола церкви, точніше, на горі, під якою вона стоїть, розслався гарний монастирський сад, що свого часу був кладовищем. Одначе, окрім згаданих уже нагробних плит XVII століття та фрагменту одної, найкращої серед усіх за орнаментикою плити якогось Михайла Левковича, яка вмурована у південну стіну церкви, тут немає слідів старого чернечо-патриціївського кладовища. Три кам'яні і нецікаві через свою шаблонність обеліски, що стоять поблизу церкви, походять уже з початку XIX століття і колись знаменували собою місце спочинку духовних достойників – Модеста Гриневецького († 1823), Теофана Голдаєвича († 1822) та Арсенія Радкевича († 1821); від четвертого обеліска зостався тільки постамент. У саду є печера св. Онуфрія та цікавий курган, який насипали монахи.

Голубець М. Львів: Провідник. - Жовква, 1925.

Від 1904 року монастир є осідком протоігумена Провінції Найсвятішого Спасителя в Україні Василіянського Чину святого Йосафата. У 1946 році монастир ліквідувала більшовицька влада. Центральний василіянський архів і бібліотеку, яка на той час розміщувались в монастирі, було розподілено між державними архівами та бібліотеками.

У цей час приміщення монастиря використовував Музей етнографії, а в 1977 році тут було відкрито Музей Івана Федорова та розташовано трифігурну композицію - Івана Федоровича з двома помічниками (скульптор А. Галян). Після 1989 року, коли монастир було повернено Василіянам, музей та скульптурну групу перенесли до приміщень на вул. Коперніка. Сьогодні там знаходиться Музей мистецтва давньої української книги.

Станом на лютий 2011 року, у монастирі проживали 22 ченці, зокрема 14 ієромонахів. Із серпня 2012 року намісником монастиря є о. Вінкентій Пелих (ЧСВВ).

Пройшовши далі вулицею Богдана Хмельницького (потрібно пройти через підземний перехід під залізницею), через 5 хвилин пішої ходи можемо потрапити до церкви св. Параскеви П'ятниці. А ще трохи далі, на ул.Жовківській - красивий костел св.Мартина, про який знають навіть далеко не всі львів'яни. Нижче ж монастиря, між вул. В.Чорновола та Замарстинівською, можна оглянути також маленьку вірменську церкву Святого Хреста і споруди колишнього вірменського монастиря.

Опрацювала Катерина Судин

На вулиці Б. Хмельницького, № 34, стоять церква і монастир св. Онуф­рія, які займають визначне місце в історії української культури. Тут стояв храм уже за князя Льва. Після пожежі його відновили в 1518 році, але в 1550 році київський воєвода князь Костянтин Острозький збудував на цьому місці муровану церкву з двох нефів та монастирські будинки. До них десь у 1592—1660 роках прибудовано госпіталь.

Турецька облога 1672 року завдала монастиреві великих руйнувань. Через вісім років церкву знову відбудували. Крім того, для безпеки і ефективнішої оборони подвір'я в роках 1693—1698 обведено мурами з бійницями, сліди яких не залишились до нашого часу. В 1780 році про­клали кам'яні сходи з вулиці до церкви, а в 1822 році побудували вежу-дзвіницю.

У цьому монастирі в 1573 році знайшов пристановище Іван Федоров — "друкар книг перед тим не бачених". Тут він видав першу на Ук­раїні чудово оформлену книгу "Апостол"; тут же в подвір'ї церкви його поховано у 1583 році.

Прикрасою храму був іконостас, створений видатним художником Лу­кою Долинським (1750—1828 рр.), в пізніші часи заставлений новими іконами пензля М. Сосенка.

Овсійчук В. Архітектурні пам'ятки Львова. – Львів, "Каменяр", 1968

Kate