Костел Відвідання св.Єлизавети Пресвятою Дівою Марією (с.Підгайчики, Тернопільська обл.): карта, фото, опис

Костел Відвідання св.Єлизавети Пресвятою Дівою Марією у селі Підгайчики (раніше Теребовлянський, а нині – Тернопільський район) був зведений на початку 20 століття, а саме між 1906 та 1911 роками. Храм несе виразні риси неоготики і знаходиться у південній частині села, біля головної вулиці при виїзді на Долину (Янів) та Буданів (обидва ці населені пункти – справжні знахідки для мандрівників!). Автором проекту, створеного при сприянні львівської римо-католицької курії, був видатний архітектор Теодор-Маріан Тальовський, відомий за такими шедеврами неоготики, як костел св.Ольги та Єлизавети у Львові, костел Внебовзяття Діви Марії у Кам'янці-Бузькій та рядом інших споруд на теренах Галичини. Однак храм у Підгайчиках вже не має такого багатства вигадливих форм і пишного оздоблення як вищеназвані представники неоготичного стилю. Це вже – пізня, "функціоналістична" неоготика, тут починають домінувати простіші геометричні фігури – прямокутник, трикутник.

Сам архітектор не приймав участі у будівництві, роботи здійснювали місцеві майстри. Кошти на будівництво збирали також місцеві жителі, допомогли і місцевий землевласник, – граф Козібродський, – та священики інших парафій, зокрема вищезгаданого Янова. Великий мурований костел був збудований з тесаного місцевого пісковика у характерному перш за все для Поділля "кам'яному" стилі, у формі видовженої базиліки, і завершується двосхилим дахом. На жаль, при будівництві, через відсутність кваліфікованих фахівців, були допущені численні помилки. І вже через два роки після його завершення, у 1913 році, довелося робити ремонт та усувати недоліки.

Храм тринавовий, проте головна нава значно ширша від бічних. Вівтарна частина рівноширока з головною навою, прямокутної форми, що трапляється не так часто (ще приклад – костел у селищі Гвіздець). Вівтарна частина має прибудови – невелику захристію та складське приміщення, з півдня і півночі відповідно. Обидва приміщення прямокутні, однак різного розміру і дещо виступають поза основний план. Трикутний фронтон фасаду увінчує кам'яний хрест із датою побудови храму "R.P. (Року Божого) 1910". Святиня на початку 20 століття була оточена кам'яним муром, від котрого донині залишились лише фраґменти.

Загалом основний об'єм храму порівняно невисокий, архітектор зробив акцент радше на внутрішню площу та міцність стін. Фасадна стіна плоска за винятком подвійного фронтону, всередині тут містяться хори, куди ведуть гвинтові сходи. Зовні по кутах фасаду є два портики-входи різного розміру, оформлені неоготичними гостролучними арками. Таким чином, у сукупності з іншими елементами, у першу чергу вежею, зовні фасад споруди виразно асиметричний. Єдина триярусна вежа знаходиться у правій частині фасаду і прибудована таким чином, що дещо виступає за зовнішню лінію стін. У нижньому ярусі вежі містилася каплиця Страстей Христових, а на верхні яруси можна піднятися гвинтовими сходами, захованими у круглій вежечці, котра виступає назовні. Обидвоє згаданих гвинтових сходів, фактично, вмонтовані в товщі стін.

Стіни зсередини тиньковані, бічні нави відокремлені від головної колонами та арками. Колони хрестоподібні в плані, на бічних стінах їм відповідають пілястри. Зовні між вікнами стіни для укріплення споруди мають контрфорси, проте вони не надто масивні. Більшість арок у інтер'єрі храму з гостролучними завершеннями, а склепінь – хрестові. Склепіння над вівтарем односхиле, в прибудовах під хорами – склепіння опираються на металеві швелери. Дах споруди двосхилий, а над вівтарем – трисхилий, перекритий бляхою.

Найбільші вікна (5 штук) містяться у бічних стінах між контрфорсами, а також два великі – у вівтарній частині. Вікна фасаду, каплиці та за захристії значно менші, згруповані подвійно або потрійно. Усі вони вирішені у типово неоготичному стилі, містять гостолучні арки і/або різьблені кам'яні перетинки. Вікна та вітражі є справжньою окрасою підгайчиківського костелу. На жаль, далеко не всі вітражі збереглися донині, частина скла замінено звичайним віконним чи візерунковим, а на фасаді деякі вікна цілком замінені на металопластикові. Великі вікна та високі гострі фронтони з кам'яними хрестами, однакові з усіх чотирьох сторін, містяться також на найвищому ярусі башти.

З протилежної сторони дороги від костелу розкинувся старий цвинтар з цікавими надгробними скульптурами і каплицею-усипальнею родини графів Козібродських. Вона була збудована як каплиця-мавзолей, над входом до неї розміщені герби тогочасних власників цих земель, нині споруда перебуває у занедбаному стані. Але до побудови костелу, починаючи від 1885 року власне ця каплиця протягом 25 років виконувала функції головного храму для римо-католицької громади Підгайчиків.

У другій половині 19 – першій половині 20 століття переважна більшість населення Підгайчиків були поляками або визнавали себе такими, і належали до римо-католицького віросповідання. У 1935 до парафії було приєднано також село Залав'є, де за рік до того була завершена філіальна каплиця (доречі, вирішена у подібному "кам'яному" стилі). На жаль, під час Другої Світової війни не обійшлося тут без сумнозвісних міжетнічних конфліктів та взаємного кровопролиття. Після відновлення радянської влади від 1945 року і у часи акції "Вісла" практично усі поляки села були виселені до Польщі. Останній священик, Леопольд Допарт, покинув Підгайчики у травні 1945 року. Парафіяни забрали з собою і частину богослужбових предметів, котрі зараз перебувають у храмах на теренах їх нового розселення у Польщі, в околиці міста Ополе, а перш за все – у костелі села Шибовиці. Нині ж переважна більшість населення села – нащадки лемків, примусово переселених сюди у 1947 році.

З приходом радянської влади святиню перетворили на церкву Воздвиження Чесного Хреста (звісно ж, московську православну), однак і у цій ролі храм діяв лише до 1961 року. Орієнтовно у 1988-1990 роках колишній костел наново освятили на церкву Успіння Пресвятої Богородиці (УАПЦ, а згодом – ПЦУ). Тоді ж на місці колишнього класичного шпилю була встановлена цибулеподібна баня, яка суттєво змінила первісний силует будівлі. Ще у 2016 році верхівка вежі була вкрита матовою оцинкованою бляхою, проте вже в 2019 році тут красувалося "золото". Однак, за винятком цього елементу та кількох ділянок побіленої стіни, зовнішній вигляд споруди добре зберігся донині практично у всій красі. Інтер'єр же храму зараз оздоблений сучасними розписами. Однак, нетипові для сучасності орнаменти, а також те, що рослинні та геометричні узори переважають кількістю та площею зображення святих дозволяє зробити припущення, що майстер працював по автентичних розписах, або, принаймні, мав їх за зразок.

До сьогодні одинично збереглися деякі богослужбові предмети та твори сакрального мистецтва, котрі були частиною ориґінального оздоблення храму. Привертає увагу масивна кам'яна хрестильниця-чаша багатокутної форми з голівками ангелів-путті на гранях. Вона має напис польською "Фундували Петро і Юзефа (з Собковичів) Гачкевич. 1930". Збереглася одна стація Хресної Дороги, процесійна двостороння ікона (фелетрон), Розп'яття (усе – із дерева).

Біля входу бачимо також вмуровану у стіну автентичну кам'яну кропильницю (чашу для Свяченої Води). Переважна ж більшість предметів (численні ікони, скульптури, орґан, підсвічники, лампада, лави...) або була втрачена, або ж переїхала до інших храмів. Храм мав величний головний дерев'яний вівтар, у неоготичному стилі зі скульптурами Матері Божої з Ісусом, св. Леопольда, св. Рози з Ліми, два бічних вівтарі та вівтар у каплиці, амвон з балдахіном. Дерев'яні скульптури були оздоблені поліхромією та позолотою.

Вишукана святиня привертає увагу ще й тому, що виграшно вписана у місцевість. Адже стоїть на підвищенні над дорогою, відокремлена від неї невисокою металевою огорожею, що стоїть на старовинній кам'яній основі. Вівтарем храм звернений на північний захід, а фасад його дивиться на пологий схил, котрий через 700м спускається до річки Серет. Вхід на територію костелу влаштований теж ориґінально – у правому кутку території стоїть дзвіниця стінового типу. У нижньому ярусі дзвіниці вміщена брама, а другий ярус містить три прорізи для дзвонів. Завершує композицію трикутний фронтон з трьома кам'яними хрестами по центру на по боках, з ще одним невеличким прорізом.

У всіх нішах є дзвони, але вони – сучасні. Старі інвентарі місять згадки про ориґінальні дзвони, котрих було три, діаметром 87, 58 і 25 сантиметрів та масою 350, 200 і 16 кілограм відповідно. Споруда розвернута під кутом 45 градусів до огорожі (схоже рішення можна бачити, наприклад, у прекрасному Буцнівському костелі). Біля дзвіниці все ще росте одне велике дерево, проте, як показують фото різних років, колись їх було значно більше і вони майже затуляли храм з боку дороги. Ще один автентичний елемент – кам'яні сходи до воріт та стовпці навколо них, а от металеві поручні та ліхтарі були втрачені і зараз замінені іншими.

Колишній костел, а нині – церква Успіння Богородиці у селі Підгайчики Теребовлянської громади є діючим храмом, використовується громадою Православної Церкви України з кінця 1980-х років, вирізняється досконалістю своїх форм і належить до пам'яток архітектури місцевого значення. Талановитий архітектор Теодор Тальовський створив сакральну споруду уже на схилі свого недовгого (54 роки) та плідного життя, а отже храм є свого роду "вершиною" його творчості. Слід зазначити, що дещо раніше, у 1903 році, львівська курія, очолювана енергійним та діяльним єпископом Юзефом Більчевським, замовила у Тальовського три типові проекти костелів різних розмірів, які згодом отримали численні реалізації. І доречі: постарайтесь уже не переплутати теребовлянські Підгайчики з цілком відмінним однойменним, та не менш цікавим селом Підгайчики на Львівщині!

Джерела:
1. Marcin Biernat. Kościoł papafialny p.w.Najśw. Panny Marii w Podhajczykach Justynowych / Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego. Tom 17

Andrij