Спочатку маєток у селі Летяче був частиною Язовецького ключа і мав спільну з Язловцем історію до другої половини 18 століття. Після розпаду та розподілу величезного статку Юзефа Потоцького відокремлений маєток був придбаний у 1783 році Яном Себастьяном Гейделем (1719-1796), шляхтичем власного герба, вперше одруженим з Людвікою Розбіцькою, а вдруге – з Юстиною фон Вабніц. Оскільки Ян Себастьян Гейдель невдовзі помер тут же у Летячому, можна припустити, що саме він першим створив там сімейний осідок. Садибу успадкував його син від першого шлюбу, адвокат Ян Рудольф Гейдель (1756-1848), член (посол) Галицького сейму, власник Хмелевої та кількох інших маєтків. Він також двічі був одруженим. Першою дружиною Яна Рудольфа була Людвіка Бахмінська, другою – Саломея фон Гогендорф. Він мав чимало дітей з обома жінками. Летяче було передано батьком одному з синів Яну Каролю Гейделю (1806-1848), також члену Галицького сейму із групи магнатів, офіцеру 1-ї Львівської національної гвардії у 1848 році, одруженому з Міхаліною, уродженою Домбровською, герба "Сліповрон" (1812-1844). Ймовірно, від спадкоємців Яна Кароля Гейдля придбав Летяче Кароль Краснопольський, герба "Топір" (помер у 1883 р.), власник Хмелевої, Чернелиці та Городниці, одружений з Францішкою Рейтер фон Рейтерсфельд. Він передав Летяче своєму синові Владиславу Євгеніюшу, який був одружений із Сабіною Геленою Семяновською. Останнім власником цих маєтків був його син Міхал Краснопольський (нар. близько 1885 р., зниклий безвісти восени 1939 р.), одруженим він не був.
Здавна у Летячому був один із численних укріплених замків на Поділлі, ймовірно, чотиригранний, з чотирма кутовими вежами. Наприкінці 18 століття він, імовірно, був настільки напівзруйнованим, що не підлягав відновленню. Зберігаючи єдину кам'яну вежу, що залишалася ще у пристойному стані та прилеглий до неї фрагмент стіни, Ян Себастьян Гейдель добудував одноповерховий садибний будинок, використовуючи, можливо, інші фрагменти стіни замку. Таким чином було створено нову сільську резиденцію, і хоча вона не мала ознак жодного стилю і не відзначалась особливою гармонійністю, та все ж була по-своєму витонченою та затишною.
Збережена до 1939 р. майже у свєму первісному стані, двоповерхова квадратна у плані вежа була покрита ґонтовим дахом. Вцілілий фрагмент стін замку, також двоповерховий, зберіг щілини стрільниць у верхньому поверсі, але був реконструйований і об'єднаний в одне ціле з новою частиною садиби. Він мав план сильно витягнутого прямокутника і дуже високий, рівний чотирисхилий дах, також покритий гонтом. Покрівлю оживляли лише напівкруглі мансарди, розташовані по два в кожному схилі. Оснащений дуже широким карнизом, цей дах візуально зменшував увесь об'єм будівлі, яка здавалась ще нижчою, ніж була насправді. Збоку від проїзду у партерній частині садиби знаходився невеликий, відкритий вхідний ґанок, увінчаний трикутним фронтоном. Інший ґанок, дещо ширший, був звернений до саду. Усі вікна в новішій частині садиби мали прямокутну форму.
Останній власник Летячого мешкав не у просторій частині першого поверху садиби, а в колишньому замку. Однак більшість кімнат там були прикрашені стильними антикварними меблями. У садибі також було багато картин, гравюр та бібліотека. Маєток стояв серед великого ландшафтного парку, відокремленого від громадської дороги кам'яною стіною, імовірно, заснованою під час будівництва нового будинку. Дерева: ялини-"канделябри", берези, липи, каштани та інші види росли уздовж фасадної стіни садиби та з обох її коротших боків. З боку входу, перед кільцем старих дерев була велика кругла галявина з клумбою в центрі та високими кущами троянд по краях. Подібна галявина також лежала при тильній частині будинку, де її не закривали ні дерева, ні чагарники. Фруктовий сад, прилеглий до парку, перетинався прямими алеями, по боках засадженими хвойними насадженнями, волоськими горіхами та старим рядом грабових дерев, він також служив місцем для прогулянок.
(Із книги Романа Афтаназі "Історія резиденцій на давніх землях Речі Посполитої")
Станом на 2015 рік давнє замчище, а згодом парк та маєток у Летячому займає площу біля 7 га і розташовані у північній частині села, неподалік від музею Богдана Горбаля, та за 250 метрів від церкви. Тут не збереглося навіть руїн споруд, очевидно, все пішло на камінь у радянські часи, а інтер'єри та колекції, швидше за все, були розграбовані після 1939 року. Зараз територія вкрита негустими деревами – залишками розкішного колись парку. Однак матеріальною згадкою про місцевих земвлевласників Краснопольських є добре збережені їхні поховання біля місцевого храму. То ж перебуваючи у селі, неодмінно огляньте красиві кам'яні пам'ятники біля вівтарної частини церкви.
Petro
.
fff (гість)
11 червня 2021, 16:32
