Музей-заповідник Олеський замок (с.м.т. Олесько, Львівська обл.): карта, фото, опис

Давня історія

Найдавніші сліди людських поселень в околицях Олеська відомі на полях села Йосипівка, де археологічними розкопками стверджено залишки поселення землеробів кам'яної доби. Археологічні дані свідчать про заселення території сучасного Олеська та його околиць в бронзову добу. Тут було зібрано археологічний матеріал періоду висоцької культури. Сліди людського життя виявлені у безпосередньому оточенні замку та біля Ясенова і Пліснеська. А у селах Кути, Лугове (кол. Чехи), Заболотці, Висоцьке знайдено тогочасні кладовища.

Було відкрито поселення XІ-XІІ ст. в урочищі "На церковнім", розташованому на відстані 1км. на північний захід від Олеська. Підйомний матеріал складається з уламків слов'янської кераміки, кісток тварин. В урочищі "Покрова", що між Йосипівкою та Олеськом, серед боліт знайдено залишки слов'янського городища типу "притулку". Знайдена там кераміка схожа на кераміку близького міста Пліснеська, зруйнованого татарами у 1241 р. На території Олеська виявлено також срібні нашийники. Багатий археологічний матеріал виявлено під час досліджень літописного Пліснеська, що за десять кілометрів від Олеська.

У княжі часи територія сучасного Олеська входила до складу могутньої Галицько-Волинської Русі. Неподалік Олеська знаходилося велике (площа 160га) місто Пліснесько, яке двічі згадується у літописах і один раз в "Слові о полку Ігоревім".

Монголо-татарське нашестя призвело до занепаду давньоукраїнської держави. Київ, Володимир, Галич впали під ударами досі небаченої кількості завойовників. Наприкінці 1241 року монголо-татари знищили Пліснесько. Життя у цьому колись великому місті поступово занепало. Залишки величних і потужних оборонних споруд Пліснеська – земляні вали і рови, добре продумана система укріплень – ще й тепер вражають.

Заснування Олеського замку у часи Галицько-Волинської держави

Жителі Пліснеська облюбували придатніше для оборони місце – високий пагорб посеред заболоченої місцевості. Практично з усіх боків Олеський пагорб оточували болота. Це сприяло укріпленню та спорудженню на ньому оборонних споруд. При їх зведенні використовували традиції вітчизняного дерев'яного оборонного будівництва та запровадили нові підходи. Олеську фортецю будують з каменю. Тут закладають досить потужний кам'яний мур, який овально-подібною формою оточував вершину пагорба. Всередині оборонної стіни знаходився просторий дитинець. Замок могли закласти у часи, коли на вимоги монголо-татарських ханів руйнувались оборонні споруди давньоукраїнських міст, в тому числі Галича і Володимира.

Уперше Олеський замок згадується в історичних джерелах 1327 роком, коли він перейшов у володіння Юрія ІІ (Болеслава Тройденовича) – сина мазовецького князя Тройдена і княжни Марії, дочки короля Юрія Левовича, запрошеного боярами на галицько-волинський князівський престол після згасання роду Романовичів. Ця дата дозволяє припустити, що замок побудований раніше синами галицько-волинського князя Юрія Левовича – Андрієм і Левом, які загинули у ханській ставці в 1323 році. Оскільки станом на 1327 рік тут вже існували могутні кам'яні мури.

У 1431 р. Олесько відігравало роль одного з центрів антипольскої боротьби, котру очолив місцевий староста Івашко Преслужич Рогатинський. Однак, сили були нерівні, і у 1432 р. замок був зайнятий польським королівським військом.

Під пануванням Речі Посполитої

Із остаточним захопленням Олеського замку поляками у тридцятих роках XV ст. закінчується давньоукраїнський період його історії. У 1441 році польський король Владислав Варненчик видав привілей шляхтичу Янові із Сєнна на володіння Олеськом і сусідніми населеними пунктами. Усі добра передавалися йому у вічну власність з правом закладання міста за Магдебурзьким правом. Після смерті Яна Сєнінського власником Олеського замку став його син Петро, якого джерела вже називають Олеським. У 1481 році в центрі Олеська Петро споруджує великий оборонний костел.

У XV-XVІ ст. західноукраїнські землі зазнавали частих нападів кримських татар, які руйнували міста і села, забирали в неволю людей. Особливо спустошливими були набіги 1474, 1488, 1491, 1498 років. У цей час Олеський замок входив до системи оборонних споруд українських земель, належних польській короні, та відігравав важливу роль у боротьбі проти завойовників. Дуже часто жителі Олеська і сусідніх сіл знаходили захист за міцними мурами фортеці.

Велика татарська орда стояла між Буськом і Олеськом у 1512 році. Під ударами татар впав і Олеський замок. Через сім років у бою з татарами під Сокалем загинув один із власників замку Фредерік Гербурт.

Замок тісно пов'язаний з родиною Михайла Хмельницького. У 1605 році Іван Данилович одружується з дочкою коронного гетьмана Станіслава Жолкевського Софією, та із Жовкви перебирається в Олесько. Для її охорони С. Жолкевський виділяє козаків, старшими над ними був Михайло Хмельницький – батько майбутнього українського гетьмана. До цього Михайло Хмельницький перебував у Жовкві на службі у Станіслава Жолкевського. Цілком ймовірно, що сам майбутній гетьман народився у 1595 році у Жовкві, однак в Олеську минули його дитячі роки. Перебуваючи в Олеському замку, Михайло Хмельницький деякий час виконував функції управителя замку. Іван Данилович, будучи чигиринським старостою, володіє великою кількістю земель на Чигиринщині. Він призначає Михайла Хмельницького своїм підстаростою і за службу дарує йому хутір Суботів.

У 1590-1620 рр. Іван Данилович проводить великі реконструкційні робити в замку, який отримав свою другу назву – замок Даниловичів. До овалоподібного оборонного муру добудовуються та надбудовуються двоповерхові корпуси у східному та західному крилі, триповерхове приміщення з північного боку замку, нова надбрамна вежа. Тоді ж змінюється характер укріплень, засоби оборони виносяться поза мури. Внутрішнє подвір'я – дитинець дуже зменшується. На другому поверсі вікна отримують нові кам'яні обрамлення, а двері – портали. Над воротами та в порталах розташовуються герби власника замку.

Таким чином давню фортифікацію було перетворено у ренесансний палац. Результати цієї роботи свідчать про те, що тут працювали добрі зодчі. Можливо, італієць Галеаццо Аппіані. Про декого з учасників цього будівництва записано в "Олеській городській книзі". Тут декілька разів згадується Альберто Мураторі, можливо, італієць за походженням, і муляр Войтіх. Масштаб будівництва в Олеську вражав сучасників. Про його розмах свідчить кількість каменю і цегли, які фірами підвозили до замку. Зрозуміло, що основну участь у будівництві брали жителі навколишніх сіл – Ожидова, Йосипівки, Кутів, Чехів, Хватова, які належали Даниловичу. Очевидно, на будівництві працювали також полонені турки і татари.

Під час Північної війни в Олеському замку деякий час перебували російські війська. У 1716 р. королева Марія Казимира померла. І замок перейшов до її сина Якуба, який через три роки продав його Станіславу Жевуському. Згодом замок стає власністю його сина Северина, волинського воєводи. Саме Северин Жевуський багато робить для того, аби перетворити будівлю в розкішний палац у стилі XVІІІ ст. Він запрошує для переобладнання інтер'єрів французького скульптора Лебласа. В кімнатах ставляться нові каміни і печі, стіни покривають монументальними розписами та ліпниною, плафони – живописними малюнками з міфологічними сценами. Кімнати набули вигляду палацових палат. Кожна кімната мала свою назву: європейська, віденська, дзеркальна, жовта.

Монастир та костел капуцинів

За Северина Жевуського навпроти замку будується монастир капуцинів. Його було побудовано за проектом досвідченого архітектора з Поділля – Мартина Добравського і завершено у 1737 році.

Навпроти замку постав класичний бароковий комплекс будівель монастиря, композиційним центром якого є костел святого Антонія. Будову зводили так, щоб вона сприймалася з боку замку, куди орієнтований головний фасад. Перед фасадом костелу на відкритому подвір'ї скульптор Леблас, який працював в Олеському замку, створив три кам'яні скульптури.

Всю територію монастиря оточував високий мур. У дворі попід стінами монастиря було збудовано 5 капличок. На території викопали два ставки, розбили ділянки для вирощування городини і лікарських рослин. В самому монастирі зберігався архів і бібліотека, діяла аптека із різноманітними ліками.

Власники замку дбали про утримання монастиря. За їх вказівкою навколишні села постачали монахам: "...пшениці на муку – 24 корці, жита на муку – 24 корці, крупів ячмінних, гречаних, пшона – по 3 корці, гороху – 3 корці, пива – 96 бочок, свиней – 4, баранів – 6, індиків – 4, телят – 8, курей – 256, качок – 32, дров – 912 возів, оселедців – 4 бочки..."

Австро-Угорщина. Занепад Олеського замку

Настав час, коли наші землі потрапили під владу Австрії. У 1785 році австрійська влада закрила монастир капуцинів. Тут планували розмістити військовий шпиталь. Монастир зазнав великих втрат. У костелі пошкоджено живопис, розкрадено багато обладнання. Тільки завдяки втручанню цісаря Йосифа ІІ у 1788 р. монастир повернули капуцинам. І з того часу він діяв ще 150 років – до 1939 року.

У 1755 році у монастирі навпроти замку з великими почестями поховали його засновника, власника Олеського замку Северина Жевуського. Замок переходить до його брата Вацлава, який володів сусіднім Підгорецьким замком. Він перевозить всі цінні речі з Олеська до Підгорець, а Олеський замок продає у 1796 році Олександрові Зелінському.

У 1824 року у замку з'явилися нові власники – сім'я Літинських, яка належала до збіднілої шляхти. Власники туляться у двох-трьох кімнатах другого поверху, більшість вікон забита дошками. Великої шкоди будівлі замку завдав землетрус, який стався 23 січня 1838 року. У стінах з'явилися великі тріщини. Можливо, цей землетрус позначився і на стані замкової криниці, яка, хоч і була пошкоджена, ще діяла до 1875 року.

Та й самі власники завдають шкоди будівлі. В одній із кімнат було знайдено замурований скарб, після чого почали шукати скарби в різних місцях замку. Руйнувалися розписи на стінах, підіймалася підлога. Але чи знайшли ще щось, невідомо.

В кінці XІX ст. Олеським замком володіла Софія Літинська. Це був період повільного руйнування будівлі. У 1882 р. виникла спілка приятелів для викуплення Олеського замку у її власниці з метою його відбудови та збереження. Було створено комітет опіки над замком, у який входили князі Є Сангушко і В. Чарторийський, відомий художник Ян Матейко та інші. Врешті ця спілка 20 жовтня 1882 р. викупила замок у С. Літинської за 15 000 золотих ринських. Але оскільки не вистачало відповідних документів, то замок був переданий державі. Спеціальна комісія визнала, що замок надається до реставрації.

Думки щодо використання будівлі були різні. Одні пропонували зробити тут інтернат для студентів учительської семінарії, інші пропонували віддати споруду у розпорядження монастиря, або зробити музей Яна ІІІ Собєського. Однак, замок віддали для розташування тут сільськогосподарської жіночої школи. Було полагоджено дах, відремонтовано ряд кімнат. Стіни південно-східної частини замку, які найбільше постраждали від землетрусу 1838 року, укріпили масивними кам'яними контрфорсами. Планувалися й інші роботи. Проте через брак коштів роботи призупинилися.

У роки Першої світової війни те, що вдалося відновити на замку в кінці XІX ст., було частково знищено. Після її закінчення довший час жодні роботи в замку не проводилися, що завдало йому немалої шкоди. З 1920 по 1939 рік Олесько перебувало під владою панської Польщі. Населення жило вбого, заробітків не було. У семикласній школі лише окремі предмети викладали українською мовою. Лише у 1933 році в замку розпочинаються реставраційні роботи. Керівництво всією реставрацією було покладено на ректора Львівської політехніки, відомого архітектора В. Мінкевича. Безпосередньо на місці роботами керував архітектор А. Маєвський.

До замку облаштували під'їзну дорогу, виготовили нову браму. Велися роботи і всередині замку. Крім ремонтних робіт, проводилася художня реставрація живопису, стюкової мозаїки, ліпнини. Коштів для цього надходило досить мало, тому до початку Другої світової війни багато чого із запланованого так і не вдалося реалізувати.

1 липня 1941 року Олесько окупували німці, які знаходились тут до 22 липня 1944 року. Багато жителів було вивезено до Німеччини, в монастирі було влаштовано табір для євреїв. Кількість населення Олеська через втрати, які завдала війна, а також внаслідок виїзду польського населення до Польщі, зменшилася. Під час німецької окупації у замку влаштували спочатку табір для військовополонених, а потім – військові склади. В цей час будівля зазнала нових пошкоджень.

Радянський період. Подальше руйнування, відбудова та створення музею

Після війни в Олеську відновлено видобування торфу, побудовано торфобрикетний завод. У 1959 році будують завод мінеральної води. Ще в 1940 р. в Олеську було відкрито середню школу. У 1965 році тут створено сільське професійно-технічне училище, яке випускало трактористів-машиністів. Деякий час Олесько було центром Олеського району, а з 1966 року – воно у складі Буського району.

На початку 50-х років через несправність громовідводу замок загорівся від удару блискавки. У полум'ї згоріли дах, перекриття, обсипалася ліпнина, настінний живопис; пошкоджено портали і віконні обрамлення.

У 1954 р. на замовлення відділу будівництва й архітектури Львівського облвиконкому, з ініціативи архітектора А. М. Шуляра проведено обмірні креслення замку та виготовлено проектну документацію на його реставрацію. Відновлювальні роботи здійснювали Львівські міжобласні науково-реставраційні майстерні (архітектори І.Р. Могитич, Є.М. Пламенецька). Робітників набирали з Олеська і прилеглих сіл. Прибули сюди досвідчені майстри Ковальчук, Марушка, Собків, Медвідь із с. Підгірці. Вони вже працювали над реставрацією сусіднього Підгорецького замку і мали відповідні навики, вміння та досвід. Головним натхненником, рушієм і організатором облаштування музейної експозиції виступив мистецтвознавець і музейник – Борис Возницький.

У замку укріплювали стіни і склепіння, влаштовували нові перекриття, монтували дах. Олеському замку повертали вигляд, який він мав у XVІІ ст. Всередині замку велися роботи з пристосування приміщень під музей. 21 грудня 1975 року відбулося урочисте відкриття музею "Олеський замок" – відділу Львівської картинної галереї, директор якої Борис Григорович Возницький провів тут першу екскурсію. Після реставрації замку інтер'єр першого поверху лівого крила замку набрав вигляду минулих часів. Тут зосереджені всі приміщення, які існували з XV ст.

Каплиця займала два суміжні приміщення. Інтер'єр її був багато прикрашений. В центрі знаходився вівтар св. Анни. Каплиця була повністю переобладнана у другій половині XVІІІ ст. Стіни покрито штучним червоного кольору мармуром, встановлено новий вівтар. Під час електромонтажних робіт у 1970 р. було відкрито невідомий до того часу, замурований у старі часи, первісний вхід до каплички. В його склепінні зберігся дерев'яний, рублений сокирою, готичний портал. Реконструкція цього входу дала можливість відновити приміщення каплиці у старому вигляді. У стіні, яка відділила каплицю від суміжного приміщення, вмонтовано епітафійну плиту.

У коридорі є два спуски сходами вниз у підвали і вхід до нині службових приміщень – найстаріша з існуючої частини замку. Досить цікавим в цій частині є готичний портал. У коридорі залишено кусок стіни без штукатурки. Вона викладена із каміння на вапняному розчині. Тут добре виглядають старі склепіння.

Сходами можна спуститись у замкові підвали. У свій час у них зберігали запаси продуктів, тримали бочки з медом, з вином. У одному з підвалів видно кам'яну стіну з великою тріщиною. Це слід від землетрусу, який відбувся 23 січня 1836 року, сильно пошкодивши замок.

Перейшовши з підвалу у підвал, опиняємося біля замкової криниці. Вона згадується вже у 1511 році. Користувалися нею до червня 1876 року, коли вона завалилася і пізніше була засипана, її глибина складала 42 метри. У 1970 році з допомогою студентів Львівського інституту прикладного мистецтв розпочалася розчистка криниці. На сьогоднішній день вдалося розчистити 25 метрів, ще залишилося 17. Вийшовши на подвір'я, можна подивитися, як витягали воду з криниці. Конструкцію обладнання для добування води зроблено за існуючими описами. Воду тягнули у дерев'яному відрі на ланцюгу і линві з допомогою великого кола, всередину якого заходила людина.

Хроніка найголовніших подій

1340-1366 – Олесько перебуває у складі Волинського князівства.

1366 – Замок захоплюють польські війська.

1370 – Олеськом володіє литовський князь Любарт.

1377 – Замок захоплюють угорські війська.

1382 – Олеськом знову володіє князь Любарт.

1390 – У буллі Папи Римського Боніфація ІX згадують замки Тустань і Олесько.

1431-1432 – Оборона Олеського замку від польських військ. Керує обороною Івашко Преслужич Рогатинський. Вимушена здача замку.

1436 – Олеським замком володіє литовський князь Свидригайло.

1590 р. – Початок великих будівельних робіт.

1594 р. – Посол німецького цісаря Рудольфа ІІ до запорізьких козаків Еріх Лясота згадує Олеський замок, повз який він проїжджав.

1605 р. – Іван Данилович одружується із Софією Жолкевською. Замок повністю переходить до Даниловичів. У замок прибуває батько Богдана Хмельницького – Михайло Хмель.

1613 р. – І. Данилович заснував містечко Сасів.

1620 р. – Завершення реконструкційних робіт в замку.

1623 р. – І.Данилович призначений польським сеймом комісаром "для утримання порядку війська Запорожського".

1627 р. – Донька І. Даниловича Теофілія одружується з Якубом Собеським.

1628 р. – Помер І. Данилович, залишивши замок синові Станіславу.

1629 р. – У замку народився внук І. Даниловича, названий його ім'ям – майбутній польський король Ян ІІІ Собеський.

1636 р. – Загинув полонений татарами син І. Даниловича – Станіслав.

1637 р. – Відбувся розподіл майна Даниловичів між трьома сестрами – Теофілією, Марціаною і Катериною.

1647 р. – Андрій Конєцпольський, який успадкував після смерті Марціани Данилович частину замку, купує у Станіслава Фірлея другу половину замку.

1648 р. – Олесько здобуто військами Богдана Хмельницького. Татари зруйнували місто.

1649 р. – Помер володар Олеська Андрій Конєцпольський. Замок переходить до рук його молодшого брата – Станіслава.

1660 р. – Замок поділено між 17 кредиторами Станіслава Конєцпольського.

1665 р. – Складено інвентарний опис Олеського замку.

1682 р. – Сплативши кошти кредиторам, Ян ІІІ Собеський отримує замок у свою власність.

1684 р. – Королева Марія Казиміра проводить роботи з реставрації замку.

1687 р. – У замку перебуває король Ян ІІІ Собеський. Він підтверджує Магдебурзьке право для Олеська. Француз Далейрак здійснює опис замку.

1696 р. – Помер Ян Собеський. Замком володіє Марія Казиміра.

Опис Олеського замку 1687 року від француза Далейрака, придворного вельможі короля Яна Собеського

Олеський замок лежить на відстані 1500 кроків, або гарматного пострілу від міста. До нього ведуть дві греблі, вищі за рівень ґрунту. Вони є єдиним сухим місцем посеред болотистої луки, яка не просихає жодної пори року. Просто дивно, що серед таких мочар височіє цей пагорб, неначе перенесений з другого місця. На його вершині, що сягає 40 аршинів, лежить замок дідича. Він цілковито займає плоску вершину пагорба і здалеку нагадує малу фортецю. Сама будівля добротно виставлена з каміння і цегли.

Проте тут немає ні башт, ні оборонних валів, ні інших фортифікаційних споруд. Займаючи цілий пагорб, виглядає як вершина скали. Раптовий напад ворога неможливий, бо гора є висока і стрімка, і до того ж оточена високим валом з частоколом. Брама замку відчиняється до півночі. Всередині замок немає симетричної побудови, дитинець досить малий, кімнати розміщені без порядку, але всі гарні, широкі, світлі, викладені мармуровими плитами. Під міцним склепінням, внизу, розміщені ряд пивниць.

Зрештою, все тут говорить про садибу багатого магната, яка звичайно не могла обійтися без каплиці, яку прикрашали настінні розписи. При всьому тому помешкання справляє сумне враження, воно позбавлене відкритих місць для прогулянок і забав.

Навколо Олеська

Околиці Олеська багаті пам'ятками археології, історії, архітектури. По дорозі зі Львова до Олеська знаходиться місто Буськ, яке вперше згадано у літописі під 1097 роком, де можна бачити палац графа Бадені XІX ст. В Олеську, крім замку і монастиря, привертає увагу будівля костелу оборонного типу (1480 р.). Неподалік Олеська в с. Кути знаходиться дерев'яна церква св. Михаїла (1697 р.).

За 12км. від Олеська розташований замок у с. Підгірці – визначна пам'ятка архітектури XVІІ ст. Навпроти замку знаходиться костел – пам'ятка архітектури XVІІІ ст. Тут можна оглянути приземкувату і довгу будівлю заїжджого двору XVІІІ ст. Підгірці стали орієнтиром неіснуючого нині на карті, але вкарбованого в історію міста Пліснеська, яке було знищене татарами у 1241 р. На території городища добре збереглися оборонні вали. Там також знаходиться Підгорецький монастир василіан.

З Підгорець дорога веде у м. Золочів, де знаходиться ще один відділ Львівської галереї мистецтв – Золочівський замок. Він споруджений у 1634-1636 рр. на зразок цитаделі з бастіонами. Їдучи із Золочева по білокамінській дорозі, потрапляємо у с. Підлисся – батьківщину Маркіяна Шашкевича. Тут у відновленій садибі-плебанії знаходиться музей його імені – відділ Львівської галереї мистецтв. Три замки входять до складу популярного туристичного маршруту "Золота підкова Львівщини".

Джерело: інформаційні стенди музею

Музейна експозиція

У вітринах кімнати нижнього поверху Олеського замку експонуються вироби XII - XIII ст., знайдені на терито­рії колишнього Галицько-Волинського князівства. Серед різних галузей прикладного мистецтва тієї пори особливе місце належить дрібній пластиці - мистецтву, яке не володіло яскравими декоративними властивостями. Ці речі інтимні, розраховані на розгляд зблизька, а тому вони вимагали особливо великої проробки дрібних деталей. Тут високого рівня досягло виробництво жіночих прикрас. До нас дійшло багато скляних браслетів, переважно у формі спіралей різного кольору, виробництво яких носило місцевий характер. Виготовлялися намистини різних розмірів і форм, як покриті поливою, так і без неї.

Виготовлялися і металеві жіночі прикраси – підвіски. Надзвичайної витонченості і краси в обробці ювелірних виробів досягли давні майстри у застосуванні так званої зерні, коли на поверхню прикраси напаювалися найдрібніші золоті або срібні кульки-зерна.

Предмети християнського культу - звичайна знахідка на території Галицько-Волинського князівства. В ці часи був звичай носити на грудях поверх одягу двоскладні хрести – енколпіони, (з грецької – на грудях), всередині яких знаходились різного роду " мощі". Притягує увагу бронзовий енколпіон з перегородчастою емаллю із Звенигорода. На лицевій стороні його – виключно тонкого виконання розп'яття, на зворотній – орнамент. Потрібно було бути досвідченим майстром, щоб виготовити такий виріб, прикрашений кольоровою емаллю.

Цікавою пам'яткою двоєвір'я, змішування християнських і язичницьких уявлень є амулет-змієвик, який виготовлений з оловянисто-свинцевого сплаву. На лицевій стороні зображено фігуру архангела Михаїла, на зворотній – жіноча голова з зміїними тулубами.

Широкий інтерес становлять створчасті браслети, які складаються звичайно із двох широких половинок, які з'єднувалися між собою шарнірним способом. Це були дорогі, дуже трудомісткі вироби, які належали міській знаті. Їх відомо не так багато. Призначалися вони для захвату рукава довгого жіночого одягу.

У другій вітрині представлені керамічні плитки, знайдені під час розкопок на територіях Галича і Звенигорода. Вони були необхідною умовою оформлення інтер'єру як культових споруд, так і цивільних будов. Не останню роль в декоративному багатстві інтер'єра відігравали багаті мозаїчні набори підлог. З XII ст. майстри декорували всю поверхню підлоги наборами поливаних керамічних плиток, як орнаментованих так і без орнаменту. Форми, розміри, колір плитки приймають дуже різні.

Ще археологом Пастернаком на території старого Галича були знайдені плитки із зображенням грифона в колі. Ці плитки в два рази товстіші від перших, більші за розмірами і не покриті поливою. По формату прямокутні, близькі до квадрата.

В найбільшій кімнаті другого поверху відтворено замковий інтер'єр XVII ст. Такий вигляд вона має завдяки своєрідному плануванню, видовженій формі та великій кількості вікон і дверей. Зал декоровано творами і меблями, типовими для багатого інтер'єру того часу. Його стіни прикрашають два гобелени брюссельської мануфактури XVI ст. за мотивами "Одіссеї" Гомера. Ці шпалери – це настінні безворсові килими з вовняних або шовкових ниток, виткані особливим способом. Техніка виготовлення їх надзвичайно складна, трудомістка, вимагала великої майстерності. Ескізи для них створювали спеціальні художники-картоньєри, часто беручи за взірець книжкові мініатюри, картини. Ткалися шпалери на спеціальних ручних верстатах методом вибіркового ткацтва, тобто на окремих ділянках, які пізніше зшивалися тонкою шовковою ниткою. Характерна їх особливість – рубчата поверхня лицевої сторони і нерівна поверхня виворотної сторони. Про те, що це була важка і складна робота, говорить факт: за рік досвідчений майстер міг зробити 1-1,5 м².

В Європі було багато міст, де займалися виготовленням шпалер, та в XVI ст. найславетнішими стали брюссельські. Вони відзначалися майстерним рисунком, соковитим, згармонізованим колоритом, увагою до виразних деталей. Саме такі знаходяться в цій кімнаті. На них показані сюжети, взяті з поеми Гомера "Одіссея". На одній з них показано момент, коли Одіссей з своїми товаришами відпливає від острова циклопів. Показано циклопа Поліфема, який кидає їм навздогін вирване із землею дерево. Шпалера так і називається - "Поліфем". Назва другої шпалери – "Одіссей на ловах".

Інтер'єр кімнати не перевантажений предметами. В центрі – стіл, де-не-де попід стінами стоять крісла і шафи. Стіл роботи невідомого майстра кінця XVI - поч. XVII ст. На поверхні стола методом інтарсії викладена карта. Над столом звисає люстра, виготовлена з оленячих рогів, до яких прикріплена дерев'яна фігурка жінки. В куті кімнати знаходиться піч, виготовлена студентами-дипломниками Львівського інституту декоративного і прикладного мистецтва за старими кахлевими зразками.

До наступної кімнати ведуть дерев'яні двостулкові двері XVII cт. – єдині автентичні двері з Олеського замку, в яких зберігся первісний ренесансний червоний з позолотою колір. В ті часи більш поширеними були прості одностулкові двері, а такі зустрічалися тільки в будинках вельми знатних осіб. До них прилаштовували металеві ручки і потайні замки. Замкові двері прикрашені невеликою, вишуканої форми бронзовою ручкою у вигляді дельфіна.

Збірка ікон, світських портретів та скульптур

В кінці XIV ст. західні землі роздрібненої Київської Русі були захоплені іноземними феодалами. Чимало міст лежало в руїнах, але деякі з тих, що займали вигідне положення на перетині важливих торгівельних шляхів, незабаром відроджують своє суспільне життя. Такими були Львів, Володимир, Луцьк. Продовжує розвиватись мистецтво, зокрема ікона, скульптура і живопис, зразки яких знаходяться в одному із залів.

Ікона розвивається під впливом традицій мистецтва Київської Русі. В основі його збе­рігається візантійський антропоморфізм. Часто над одним твором працювала група майстрів – знаменщиків, ликописців, левкасників. При тому, однак, ікони різняться між собою не тільки за часом створення, а й за місцем виконання. Відмінності локальних шкіл полягають у живописній гамі, співвідношеннях ліній та кольору, інтерпретації образів. Для галицько-волинських ікон XV ст. характерна живописна виразність, коли кольори помітно переважають над графічною розробкою. Композиція ікони цього часу завжди компактна і центрична. Колорит побудований на зіставленні контрастних барв.

В експозиції залу знаходиться "Богоматір Елеуса" (XV ст.), що вражає своїм трагедій­ним звучанням. Волинський майстер проявив себе в ній і глибоким психологом, і тонким колористом.

У кінці XV - XVI ст. майстри-живописці змінюють прийоми моделювання ликів і поста­тей. В трактуванні канонічних сюжетів з'являються перші спроби оповідальності. Поетично трактує жіночий образ в "Богоматері Одигітрії" (XVI ст.) Григорій Босикович із Сучави. В іконі "Юрій-Змієборець" (XV ст.) контур вершника та його коня підкреслено каліграфічний. Це надає живописній площині особливої декоративності. Колористична гармонія тут надзвичайно вишукана.

Автор "Страшного суду" (XVI ст.) – художник-самоук. Він особливо помітно відійшов від строгих іконописних прийомів. Перед нами постає свіжість його життєвих спостережень, які бачимо в достовірності типажів, одягу, рухів, ряду побутових деталей. У наївних страшносудейських сценах відбилося народне світосприймання, сповнене критичного роздуму й оптимістичного настрою.

В експозицію залу введено зразки місцевої скульптури XVI ст. На західних землях кругла скульптура дістає широке розповсюдження. Це меморіальні пам'ятники-нагробки, в яких первісне культове призначення поступається перед репрезентативно-світським. У цьому яскраво виявляється гуманізм ренесансного часу. Тип такого пам'ятника в середині XV ст. був імпортований на галицькі землі з Італії – країни, яка переживала тоді блискучий мистецький розквіт. Та незабаром ідеальні форми класичної пластики під впливом місцевих художніх традицій дещо огрублюються, стають більш простодушними і щирими. Приклад подібної еволюції – експонований портрет Анни Сенявської (1574 р.). Він є фрагментом великої, складної за архітектонікою композиції надгробка.

Не менш яскравий ренесансний образ доносить до нас виключно цікавий твір в експозиції – портрет Барбари Радзивіл, яка внаслідок цілого ряду обставин, усупереч протидії польської магнатерії й шляхти, опинилася на польському гроні. Дружина Зигмунта Августа, Барбара була королевою недовго: в грудні 1550 р. коронована, а в травні наступного року її вже не стало. В експозиції – погруддя молодої красивої жінки в багатому вбранні з клейнодами. Історія мистецтва не знає тогочасного скульптурного портрета на слов'янських землях. Можливо, для здійснення королівського замовлення був залучений італійський скульптор, адже нагробок самого Зигмунта Августа виконаний Іоанном Марія Падовано.

Поряд зі скульптурним розвивається на цих землях і живописний портрет. В експози­ції – портрет Іоанна Гербурта, відомого дипломата, юриста, історика, намальований темперою на дошці – в традиціях іконопису. Він у значній мірі ще зберігає характер середньовічного епітафійного зображення з властивим йому сакральним призначенням. Зображення Гербурта є унікальним зразком перехідної форми в становленні портретного жанру: в ньому ще присутні архаїчні елементи культового портрета і водночас проступають риси нової гуманістичної культури.

Уже зовсім світським за своїм характером є невелике за розмірами, але сповнене значущості і величі зображення польського короля Стефана Баторія. Портрет відносять до мистецької спадщини львівського художника Войцеха Стефановича, який малював короля під час його перебування у Львові в квітні 1576 р., а пізніше зробив декілька повторень. Представлена робота може бути одним із цих варіантів. Напис свідчить, що він виконаний до травня 1576 р.

Друга половина XVI ст. – перша половина XVII ст. – період значного культурного піднесення в Україні, яке в мистецькій літературі отримало умовну назву Українського Відродження.

В цей час під впливом гуманістичних ідей, що панують в Західній Європі, в Україні зростає національна самосвідомість, розгортають діяльність перші братства. Все це має вирішальний вплив на розвиток українського мистецтва і перш за все на процес становлення портретного живопису в Україні. Львів з його давніми і самобутніми мистецькими традиціями відіграв важливу роль у розвитку портретного живопису. Красномовним доказом широкого розповсюдження портрету у Львові є те, що кандидат створеного в 1596 році малярського цеху повинен був серед інших завдань намалювати контерфект- портрет моделі на весь зріст.

В наступному залі розміщені портрети першої половини XVII століття. До початку XVII ст. відноситься погрудний портрет Софії Мстиславської Мнішек, роботи невідомого художника. Вона була дружиною львівського старости Станіслава Мнішека. Очевидно, первісне зображення було більших розмірів, а потім його обрізали. Поряд знаходиться ростовий портрет львівського старости Яна Мнішека з родинним гербом та інформативним написом, написаний повністю в традиціях львівського малярства.

Притягує увагу портрет Іоана Ходкевича (1561 - 1621 рр.), відомого литовського гетьмана, учасника битви під Хотином 1621 року.

В експозиції знаходиться вишуканий репрезентативний портрет Криштофа Збаразького (1579 - 1627 рр.), старости кременецького, відомого дипломата, посла в Туреччині. Цей портрет вважається типовим зразком парадного зображення у львівському малярстві першої чверті XVII століття. На протилежній стіні висить портрет Анни Сенявської (1604-1632 рр.), дружини Прокопа Сенявського, померла у 28 років, про що говорить напис. Поряд знаходиться портрет Юрія Оссолінського роботи невідомого львівського художника. На портреті є напис, що тут зображений Мартин Красицький. Але цей напис є помилковий, очевидно був зроблений пізніше і не відповідає історичній достовірності.

Ціла плеяда талановитих художників працювала в той час у Львові - Ян Шванковський, Лавриш Пухальський, Федір Сенькович, Микола Петрахнович-Мороховський та Шимон Богушович, пензлеві якого належить картина "Танець Соломеї ", яка носить розповідний характер і є винятковим явищем у малярстві XVII ст.

Художник запозичив сюжет з Нового Завіту. Під час святкування дня народження правителя Галілеї Ірода Соломея догодила йому танцями і він пообіцяв виконати любе її бажання. Соломея попросила голову Іоана Хрестителя. Цар не хотів убивати Іоана, але змушений був виконати свою обіцянку. Дія відбувається в палацовому інтер'єрі. Соломея танцює перед Іродом і його гостями.

Меблі та інтер'єри

Інвентарні описи замку дозволили реконструювати в залі інтер'єр XVIII ст. У цей період переобладнанням замку керував скульптор з Франції Леблан. За його проектом, очевидно, і була зроблена декоративна ліпнина на північній стіні та карниз під стелею, в центрі якого знаходився живописний плафон "Викрадення Європи". Леблану також належать дві алегоричні жіночі скульптури.

На віконних та дверних пройомах залишилися фрагменти розписів, виконаних у техніці стюкової мозаїки (масу із суміші гіпсу і фарби, інколи ще з товченим мармуром розводили водою і наносили на стіну окремими ділянками, пізніше шліфували і покривали воском).

В південну стіну залу вмонтовано великий камін другої половини ХVІІст. з чорного мармуру, який має по центру герб польського короля Яна ІІІ Собеського. Камін походить із Жовківського замку. По боках висять два гобелени початку XVIII ст. французького виробництва зі сценами на теми "Метаморфоз" Овідія та два бронзові рефлектори для свічок. На стелі - бронзова люстра XVIII ст.

Інтер'єр залу доповнюють меблі гданських майстрів, що користували­ся популярністю у XVII - XVIII ст. – стіл, шафа, скриня.

З розповсюдженням у Європі французької моди на парадні алькові кімнати (окремі інтер'єри або частини, відділені від великих залів), споруджено альков і в Олеському замку. У ньому знаходиться ліжко першої половини ХVІІ ст. голландської роботи, у щедрому декорі якого використано мотиви акантових гілок, квітів, ваз, маскаронів, зображення птахів. А над шафою висить картина фламандського художника кінця 17 ст. Яна Бекехорста "Меркурій, який закоханий у Геру."

У залі знаходиться один з найкращих експонатів замку – портрет Івана Даниловича, будівничого і власника замку. При ньому замок набирає майже сьогоднішнього вигляду. Це у нього на службі деякий час перебував Михайло Хмельницький, батько майбутнього гетьмана, дитячі роки якого пройшли у замку. Намальований портрет близько 1620 року львівським маляром Федором Сеньковичем. Портретне малярство знайшло серед панівної верхівки свого широкого споживача. Портрет був своєрідним символом знатності, соціального становища. У замках створювали портретні галереї.

На стіні висять чотири портрети магнатів Жевуських з Роздольського палацу. Вони належать до парадного типу, характеризуються застиглістю урочистих постатей, відзначаються помпезністю, яку підкреслює декоративність портретів.

Наступна кімната знаходиться на другому поверсі башти, в якій зроблено в'їзд на подвір'я замку. Називають її – кімната над баштою. Раніше до неї вело двоє дверей: одні з алькової, другі з довгого коридору і далі у зали лівого боку замку. Один портал написаний живописом, другий – кам'яний.

Деякий час в кімнаті над брамою була аптека. Тут зберігалися всілякі трави, медикаменти. Пізніше тут зробили гардеробну кімнату, що одночасно служила і бібліотекою. Дверні і віконні пройоми були покриті стюковою мозаїкою. Під час реставраційних робіт на стінах було виявлено рештки розписів XVIII ст.

В кімнаті над баштою відтворено інтер'єр XVIII ст. Меблі походять із сусіднього Підгорецького замку. В кутку стоїть невеликий столик з трьома кишеньками. На перший погляд здається, що він зроблений із мармуру, а насправді він дерев'яний. Скоріше всього – це столик для гри в карти.

Привертають увагу два оббиті тисненою і розмальованою шкірою крісла – так звані курдибани, виробництвом яких займалися львівські вірмени. На стіні висять два дзеркала – світильники, які також походять з Підгорецького замку.

Інтер'єр прикрашає картина "Вид Петербурга початку ХVІІІст." (із серії живописних видів столиці Російської імперії, створеної за альбомом гравюр Махаєва). Тут також висить ескіз плафона кінця ХVІІст "Вакх і Аріадна" роботи Юрія Семигіновського – вихованця, а пізніше академіка академії св. Луки в Римі.

Над різьбленим порталом у стіну вмонтовано живописну імітацію рельєфу – зображення амурів. На перший погляд здається, що це рельєфне зображення, а насправді – малюнок. Він виконаний у техніці гризайль (з французької мови – сірий). Художник працював сірим кольором, який багатий на відтінки. Вміло підбираючи ці відтінки, майстер досягав видимості рельєфу.

У залі експонуються також твори живопису та монументально-декоративного мис­тецтва XVII ст.

Одним з найбільш яскравих зразків монументально-декоративного мистецтва є іко­ностас – вівтарна перегорода, яка існувала ще в древньохристиянських храмах. Еволюціонуючи протягом середньовіччя, вона в 17ст. набула закінченої архітектонічно-конструктивної форми. Іконостас складається з комплексу живописних творів, що об'єднані чіткою системою.

В експозиції – класичний приклад іконостасу, що вийшов з львівської майстерні Фе­дора Сеньковича (перша третина XVIIст.) , яка виконала чимало замовлень для українських церков. Різна живописна манера, в якій виконані окремі ікони, змушує припустити руку кількох майстрів. Особливою професійністю відзначаються ікони "Христа" та "Богоматері", які Федір Сенькович створив за старими канонічними вимогами. Подих реалізму особливо відчутний у великій храмовій іконі "Введення в храм", в яку включені побутові деталі, місцеві костюми ХVІІст., мотив світської, зокрема львівської, житлової архітектури.

Під значним впливом львівської живописної школи розвивається ряд своєрідних ху­дожніх осередків. Відомим на галицьких землях художнім центром у ХVІІст. було містечко Судова Вишня. Так, ікону "Успіння" підписує майстер Федір з Вишні, датуючи її 1605 роком. Вражає незвичайний колорит роботи: всю композицію об'єднує глибокий синій колір з насиченою позолотою.

Ще одним мистецьким осередком був Білий Камінь – село поблизу Олеська. Пензлю білокамінського майстра належить ікона із зображенням св. Дмитра (1648р.), що виступає як втілення досконалого легендарного воїна, готового до захисту рідної землі.

В залі розміщено два вівтарі (найдавніша форма споруди для поклоніння божеству). Вівтар Богоматері (1689р.) складається з декількох живописних ікон, сповнених глибокого ліризму, зокрема зображення центральної ікони "Богоматері Одигітрії з Христом", сцени "Зустрічі Марії та Єлизавети", "Спаса Нерукотворного". Реалістичні нюанси відчуваються у композиції "Відпочинок по шляху у Єгипет". Даний твір є синтезом іконописного живопису та вишуканої пізньоренесансної різьби, яку можна бачити у вигляді виноградної лози, стилізованих акантових листків та, так званих, "вушних раковин" на крилах вівтаря.

У вівтарі, підписаному монограмою "МТ" (1608р.), в єдиному стилістичному ключі об'єднуються архітектурна конструкція, кругла скульптура, високі і низькі рельєфи та живопис. У центральній частині вівтаря - рельєф "Свята родина", по боках, у нішах, вміщено фігури св.Станіслава і Войцеха, вище – алегоричні постаті, досконало виконані в круглій скульптурі. Розчленований ярусами вівтар, прикрашений голівками ангелів, розетками, колонами, гірляндами фруктів, перевитими виноградною лозою, має ренесансний характер із впливами маньєризму.

В ХVІІст. поширеним явищем було розписування стін сільських дерев'яних храмів. Імена авторів цих розписів найчастіше невідомі. Розписи відрізнялися специфічною технікою виконання та стилістично-образною системою, більш узагальненим характером зображень, зберігаючи при цьому безпосередність й емоційність народних творів станкового живопису ("Деісусний чин").

"Битва під Віднем" Мартина Альтамонте

У черговій великій залі представлені експонати XVII ст. Особливу увагу глядача привертає панорамне полотно "Битва під Віднем" написане художником Мартино Альтомонте (1659 -1745) на честь перемоги польського короля Яна III Собеського над турками у вересні 1683 року. М. Альтомонте, німець за походженням (Гогенберг), випускник Римської академії святого Луки приїхав до Жовкви на запрошення короля і там працював над цим полотном.

Художник розгортає широку панораму місцевості, на першому плані якої – сцена запеклого бою. Картина вражає своєю реальністю і документальністю. Дуже великі розміри "Битви під Віднем" (7,65 х 7,38) вимагали виняткової уваги до людини, а це ставило перед Альтомонте незвичайне завдання – відтворення якщо не портретів безпосередніх учасників, то хоча б характерного типажу, національних особливостей зовнішнього вигляду. Конкретних портретів у картині два – короля Яна III і королевича Якуба. Їх зображення героїзовані й патетично піднесені, що відповідало ситуації битви. Найбільш глибокими за психологічною характеристикою є образи воїна, який, рятуючи своє життя, лишає поле бою, і молодого турка, що вмирає. Колористичне вирішення картини такого великого розміру являло для художника неабияку складність. Адже постаті на передньому плані виконані в натуральну величину.

На другому плані показані турецькі намети з рожевим наметом Кара-Мустафи, біля якого турок у жовтому вбранні знищує страуса. Третій план зображує Відень, охоплений полум'ям. Підпис автора знаходиться внизу полотна з правого боку.

На правій стіні можна бачити картину-карту "Битва під Хотином", яка відбулася у 1673 році і закінчилася переможно для Яна Собеського, роботи невідомого художника кінця ХVII ст. Панорама цікава тим , що на ній можна прочитати назви населених пунктів – Броди, Буськ, Кам'янець-Подільський, Хотин і інші. Текст, написаний латиною, прославляє бойовий дух Яна Собеського у битві з турками.

Крім баталій у залі представлений світський портрет. Прикладом місцевого живопису є портрет Якуба Собеського (1580 - 1646 рр.), батька короля Яна III Собеського. У написі на портреті вказана помилкова дата смерті – 1666 рік (насправді він помер у 1646 році). Особливу цікавість у зв'язку з віденськими подіями викликає портрет Юрія Кульчицького. Юрій-Францишек Кульчицький (бл.1640-1694 рр.) походив з села Кульчиці Самбірського району Львівської області. Він був купцем. Під час облоги Відня турками пробрався до військ короля Яна III Собеського і розповів про ситуацію у місті. Потім повернувся назад у місто і розповів захисникам, що їм іде на допомогу польський король. Після переможної битви заснував у Відні першу кав'ярню. Портрет написаний польським художником Тадеушом Рибковським.

Збірка скульптури. Іоанн-Георг Пінзель

Збірку скульптури XVIII ст., що знаходиться в Одеському замку, складають твори львівських майстрів або майстрів, що працювали у Львові. Відомо, що у той час у місті їх налічувалося більше семи десятків. Але найбільш відомими були Томаш Гуттер, Себастіан Фезінгер, Антоній Осінський, Пінзель, Матвій Полейовський, Франциск Олендзький. Основним матеріалом для виготовлення скульптури служило дерево (липа) та камінь (алебастр, пісковик, вапняк). Скульптура знаходилась у костелах, які за роки радянської влади були перетворені на склади.

У залі експонується дерев'яна скульптура. Роботи білого кольору. Вони покриті левкасом та білою фарбою під "мармур". З-поміж фігур вирізняються твори загадкового Майстра Пінзеля, творчість якого досліджував директор Львівської галереї мистецтв Борис Возницький. Відомо, що Пінзель разом із скульптором Антонієм Штилем виготовили два вівтарі для костьолу в Монастириськах (1760), працював над оформленням екстер'у церкви св. Юра у Львові, виконував замовлення для Миколи Потоцького в Бучачі, виготовляв скульптури в костьолах Годовиці, Городенки.

У залі твори Йогана Пінзеля репрезентує фігура св. Анни з міста Городенка на Івано-Франківщині. У своїх творах Майстер Пінзель акцентує увагу на композиції, рухові, розміщенні скульптур в просторі, максимально використавши всі властивості матеріалу – дерево. Неповторному пластичному стилю цього майстра властиві експресивність руху та динаміка тіла, "кристалічні" складки одягу. Цього ефекту він досягає за допомогою ритміки довгих і коротких ліній, різких контрастів.

Скульптура, що розміщена на металевих підставках, відноситься до групи львівської школи барокко. Дві жіночі алегоричні постаті виконані невідомим майстром, що належав до школи Франциска Олендзького. Вони символізують такі людські якості як доброту, любов, милосердя. Раніше ці скульптури знаходились в інтер'єрі костела міста Дубно Рівненської області.

Постаті святих Анни і Якима (1780-ті рр.) також належать учням Франциска Олендзького. Походять вони з бічних вівтарів парафіяльного костела з Олеська .

Скульптура ангела з костела міста Берестечка Волинської області раніше прикрашала верх центрального вівтаря, висота якого була 15 метрів. Вона була білого кольору. Так як у залі вона розміщена значно нижче, то програє у сприйнятті її глядачем, адже порушено розміщення її в просторі. Ймовірно, що скульптуру ангела виготовив Франциск Олендзький у 80-х роках XVIII ст., який репрезентує молодшу генерацію львівської скульптурної школи.

Два останні зали експозиції музею представляють твори живопису, скульптури і прикладного мистецтва XVIII ст. – роботи народних і професійних майстрів.

Найпоширенішим жанром світського живопису у XVIII ст. був портрет: натрунний, епітафійний, фундаторський, родинно-меморіальний. У Львові звичай виготовляти зображення померлого виник ще на початку XVII ст. й існував протягом майже двох століть. Розвинувшись під впливом західноєвропейського мистецтва, такий портрет однак увібрав в себе традиції українського живопису. Натрунний портет став проявом ренесансного гуманістичного світогляду з його прагненням вирвати з небуття людський образ і зберегти в ньому життєву енергію людини. В натрунних портретах особлива увага приділялася передачі внутрішнього змісту, характеру особи при точному, що було дуже важливою умовою, зображенні зовнішньої подібності. В експозиції представлені такі натрунні зображення: "Портрет дами", "Портрет Анастасії Красовської", "Портрет жінки з низкою перлів".

Одним з найцікавіших у цьому залі є великий вотивний портрет національного героя Угорщини, борця за звільнення країни з-під влади Габсбургів у 1703-1710 ро­ках, Ференца Ракоці II та його матері Ілони Зріньї. Цей твір був замовлений сином польського короля Яна III Якубом Собеським, а виконаний художником Василем Петрановичем (1680-1759). Життя і діяльність цього маляра було пов'язане з Жовквою, середовищем, яке завдяки діяльності Юрія Семигіновського, Мартино Альтомонте, Івана Рутковича та інших художників, на рубежі XVII - XVIII ст. досягло високого мистецького рівня і безумовно вплинуло на творчість Василя Петрановича. Портрет Ференца Ракоці виконаний в традиціях вотивного зображення, проте водночас він парадний і глибоко народний, образи емоційно піднесені, героїзовані, але й ліричні.

Реалістична тенденція знайшла своєрідне відбиття й у пізньому епітафійному портреті Марії Афендик (1700 р.). Тут варто сказати не лише про портретну схожість жінки, але й про пейзаж, який надає живопису глибокої емоційності й трагічного звучання і є одним з небагатьох прикладів застосування краєвиду в творах інших жанрів, бо пейзаж у чистому вигляді з'являється в українському мистецтві у XIX ст.

В залі XVIII ст. експонуються також твори народних майстрів. В них продовжено давні традиції, які зберігалися всупереч бурхливим змінам в художньому житті країни. Ікони "Різдво Христове" та "Розп'яття" вирішено в старих традиціях українського іконопису з оповідальністю та застиглістю образів. Головними засобами живопису стають контурна лінія і локальні кольори, досить обмежені в палітрі.

Риси народної ікони переносились на зображення народних героїв, найпопулярнішим з яких у XVII - XVIII ст. був козак Мамай. У цьому легендарному образі втілені безстрашний героїзм, гумор, байдужість до життєвих труднощів і невмирущий оптимізм.

Найулюбленішим видом мистецтва народних майстрів була дерев'яна різьба, зраз­ки якої представлені скульптурою "Богоматері" та декоративно різьбленими "Дияконськими вратами".

Найбільше місце в західноєвропейському мистецтві XVIII ст. займає портрет. У ньому контрастніше, ніж це було впродовж XVII ст., відбувається стилістичне розшарування пов'язане з цілим рядом політичних та історико-культурних обставин. Проте, в основній своїй масі портрет залишається ще парадним, продовжуючи традиції репрезентаційного європейського барочного портрета. Яскравим прикладом є портрет Анни Жевуської, створений за зразком парадного зображення Марії Юзефи, дружини польського короля Августа ІІІ. Твір цей приписується жовківському маляру Василю Петрановичу. Найвищим творчим досягненням цього художника є очевидно портрет львівського архієпископа Миколи Вижицького. В ньому художник відступає від ідеалізації моделі, намагаючись лишитися об'єктивним і зберегти життєво-художню переконливість колоритної натури. Передані індивідуальні риси портретованого стоять на грані гротеску, де водночас відчувається і насмішка, і шана. Петранович, прагнучи до глибини й демократизму зображення, до реалізму і широких узагальнень, проклав нові шляхи в портретному малярстві західноукраїнських земель.

Ще одним зразком парадного портрету є зображення канівського старости Миколи Потоцького. Монументальний твір виконаний невідомим провінційним малярем, який водночас використав елементи репрезентаційності (архітектурна колона, щит з гербом, написи) і народності. Обличчя портретованого дещо зверхнє і навіть жорстоке, в ньому гостро гротескно підкреслені розбещеність і невгамовна енергія своєвільної людини. Микола Потоцький був одним з найбільших меценатів на Україні у XVIII ст. Завдяки його бажанню і коштам повстало чимало пам'яток архітектури, серед яких найбільш відомим є Успенський собор Почаївської Лаври, в підземеллях якого і захоронений сам Микола Потоцький.

Цікавим явищем в українському мистецтві середини XVIII ст. став натюрморт, кілька зразків якого експонується в залі. Натюрморт носив характер "обманок", прагнув до граничної ілюзорності, що фактично й лишалося його основним призначенням.

В 60-70-х роках XVIII ст., як вияв нових гуманістичних ідеалів з'явилися селянські портрети - унікальне явище в історії європейського мистецтва. В них художники намагалися підкреслити свою солідарність з представниками народу, висловити глибоку повагу і співчуття до особистості.

У другій пол. XVIII ст. відчувається активне освоєння досягнень західноєвропейського малярства. Чимало українців вчиться в художніх закладах за кордоном. Найталановитіший серед них - Остап Білявський (1740-1804 рр.), вихованець Римської академії св. Луки. Повернувшись до Львова, він займається портретним живописом. Портрети Білявського доносять атмосферу громадського життя міста останніх десятиліть XVIII ст. В його творах явно камерного ліричного складу, класицизм стикається з місцевими художніми традиціями. І саме зв'язок із львівським малярством вдихає енергійний, трепетний струмінь в його живопис, який є останнім, завершальним етапом трьохвікового блискучого розвитку львівського портрета.

Сісара і Яїль

Робота невідомого художника кінця ХVПст. Сюжет взятий із Старого Завіту (Книга Суддів, IV, V). Багато художників зверталися до цієї історії. Найближчою по композиції є робота Бартоломео Спрангера (1546-1611рр.) "Яїль вбиває Сісару", Копенгаген, Національна галерея мистецтв.

Сісара був воєначальником ханаанського царя Явіна, який владарював у Хацорі і воював з ізраїльським полководцем Вараком. Не дивлячись на чисельну перевагу, військо Сісара зазнало поразки, а сам Сісар змушений втікати.

Яїль була дружиною кенеянина Хевера. Між Явіном, царем Хацору та між домом кенеянина Хевера був мир. Саме до намету Яїлі втік Сісара, надіючись знайти там захист.

Із Книги Суддів Старого Завіту:

"І вийшла Яїл навпроти Сісера, і сказала до нього: "Зайди, пане мій, зайди до мене, - не бійся!" І він зайшов до неї до намету, і вона накрила його килимом. І сказав Сісара до неї: "Стань при вході до намету. І якщо хто ввійде і запитає тебе та скаже: Чи є тут хто? то ти відповіси: Нема. І взяла Яїл, жінка Хеверова, наметового кілка, і взяла в свою руку молотка, і підійшла тихо до нього, та й всадила того кілка в його скроню, аж у землю. А він спав, змучений, - і він помер. А ось Варак женеться за Сісарою. І вийшла Яїл навпроти нього і сказача йому: Піди, і я покажу тобі того чоловіка, що ти шукаєш". І ввійшов він до неї, а ось Сісара лежить мертвий, а кілок у скроні його!".

Ця подія довго згадувалась ізраїльтянами, які прожили у мирі 40 років.

На картині Яїль представлена з головним атрибутом у руці - металевим кілком-цвяхом, занесеним над головою Сісари. Чільне місце відведене художником полководцю Сісарі, який займає весь передній план живопису. Тільки, на відміну від Старого Завіту, його не показано сплячим.

Лукреція

Робота невідомого художника кінця XVII - початку ХVІІІст. Сюжет взятий із історії Стародавнього Риму. Найбільш докладно його виклав сучасник Вергілія і Горація відомий римський письменник і історик Тіт Лівій (59р. до н.е. - 17р. н.е.).

Лукреція - знатна римська аристократка, яка була заміжньою. Вона була збезчещена сином римського царя Тарквінія Гордого - Секстом. Про все вона розповіла своєму чоловікові і просила відплатити за свою ганьбу. Сама ж Лукреція покінчила життя самогубством. За легендою, Лукреція була досить знаною в місті, її любили римляни. Смерть Лукреції привела до повстання у Римі, в результаті якого царська влада Тарквінія Гордого була ліквідована.

Багато художників XVI - XVІІІст. зверталися до даного сюжету. Наприклад, італійський художник Досо Доссі (1479- 1542) намалював картину "Лукреція", Антоніо Карнео (1637-1692) - "Смерть Лукреції", Антоніо Джоніма (1697- 1732) - "Тарквіній і Лукреція".

В основному художники зображали Лукрецію в момент самогубства з маленьким кинжалом в руці або в грудях. На представленому полотні зображено Лукрецію з оголеним торсом, яка наносить собі удар справа. Існує наукова версія про те, що даний живопис був виконаний з гравюри, тому зображення вийшло дзеркальне.

Джерело: інформаційні стенди музею

Andrij